Захар Беркут — центральний персонаж повісті, ватажок тухольської громади. Йому вже понад 90 років, і все своє.
Його риси:
добрий ,волелюбний,відвертий , чесний; працьовитий, розсудливий ,мужній, витриманий.
Ним керують у першу чергу громадські інтереси. Почуття громадського обов’язку, яке тісно зв’язане з глибоким патріотизмом, у Захара Беркута найяскравіше проявляється в трагічну хвилину, коли в полон до ворога потрапляє його син. Усією силою своєї душі він любить сина, але коли Тугар Вовк пропонує тухольцям випустити монголів із тухольської долини в обмін на полоненого Максима і частина тухольців просить Захара прийняти цю пропозицію і визволити свого сина, то він відмовляється. Захар пояснює, що тут справа йде не про його сина, а про долю їхніх сусідів — верховинців і загірян, які, непідготовлені, зазнають ще страшнішого горя від нападу монголів.Він підкоряє свої батьківські почуття громадянським інтересам.
Слід підкреслити і чесність старого Захара
В образі Захара Беркута втілені мудрість, мрії і прагнення народу.
<span>не зная что такое лень ходят Часы</span>
Мені здається, що нині Котляревський помістив би політиків, які беруть хабарі та інших хабарників, тобто не чесних людей.
Моё любимое животное - это моя улитка ахатима. Ахатимы - самые большие , и наверное красивые улитки на Земле. Моя улитка, как только я её поймал, жила в 3-х литровой банке, но потом она привыкла ко мне, и уже не пыталась перегрызть марлю, накрывающую банку и сбежать. И тогда я стал выпускать её полазить на комнатные цветы. Моя улитка оживала. Кто-то думает, что улитки медленные?! Советую Вам подержать улитку в банке 2 недели, а потом выпустить на волю. Позже я нначал испытывать проблемы с тем, что не знал, чем её кормить, а в интернете информации по этому поводу не было. И тогда одна мамина знакомая - биолог, посоветовала кормить улитку листьями салата, одуванчика или капусты. С тех пор дела с улиткой пошли на поправку и мы с ней лучшие друзья до сих пор.
Ми живемо на четвертому поверсі. Вікна нашої квартири виходять у
двір, що густо засаджений тополями. Більшість тополь старі, посаджені
після війни. Усім гарні ці тополі, але на початку літа вони завдають
багато незручностей. Пух від них проникає навіть до кімнати, залітає в
під’їзди, а земля немов пухнатим снігом покривається. Ми з хлопчиками
любимо підносити запалений сірник до білих пухнатих острівців з
тополиного пуху і спостерігати, як вогненні змійки, злегка потріскуючи,
пожирають білизну. Одна тополя торкалася гілками вікна моєї кімнати.
Примітна вона була тим, що на її стовбурі багато років знаходилася
шпаківня. Дерево росло, і разом з ним вона піднімалася угору, немов
кабіна ліфта. Пройшли роки, і шпаківня виявилася на рівні вікна моєї
кімнати. Я бачив, як будиночок заселяли шпаки, як вони сварилися, я
знав, коли вони відлітали, а взимку в їхнє житло нерідко залітали
горобці. Може, їх туди вабила цікавість — хотілося довідатися, які, мов,
шпаки. А може, горобців заганяла в дерев’яний будиночок холоднеча. Як
би там не було, але й узимку, і влітку тополя слугувала притулком різним
птахам. На її товстих гілках поважно сиділи ворони, а голуби так
воркотали ранками, що не давали спати. Ця тополя була немов членом нашої
родини. Відкриєш вікно — її подих проникає до кімнати; улітку її пух
забивається в різні куточки квартири. А восени жовте листя засипало
підвіконня, його ми знаходили і під шифоньєром, і під письмовим столом.
Прокидаючись, я казав тополі: «Доброго ранку!», бажав спокійної ночі.
Словом, ми дружили.
