Ми живемо на четвертому поверсі. Вікна нашої квартири виходять у
двір, що густо засаджений тополями. Більшість тополь старі, посаджені
після війни. Усім гарні ці тополі, але на початку літа вони завдають
багато незручностей. Пух від них проникає навіть до кімнати, залітає в
під’їзди, а земля немов пухнатим снігом покривається. Ми з хлопчиками
любимо підносити запалений сірник до білих пухнатих острівців з
тополиного пуху і спостерігати, як вогненні змійки, злегка потріскуючи,
пожирають білизну. Одна тополя торкалася гілками вікна моєї кімнати.
Примітна вона була тим, що на її стовбурі багато років знаходилася
шпаківня. Дерево росло, і разом з ним вона піднімалася угору, немов
кабіна ліфта. Пройшли роки, і шпаківня виявилася на рівні вікна моєї
кімнати. Я бачив, як будиночок заселяли шпаки, як вони сварилися, я
знав, коли вони відлітали, а взимку в їхнє житло нерідко залітали
горобці. Може, їх туди вабила цікавість — хотілося довідатися, які, мов,
шпаки. А може, горобців заганяла в дерев’яний будиночок холоднеча. Як
би там не було, але й узимку, і влітку тополя слугувала притулком різним
птахам. На її товстих гілках поважно сиділи ворони, а голуби так
воркотали ранками, що не давали спати. Ця тополя була немов членом нашої
родини. Відкриєш вікно — її подих проникає до кімнати; улітку її пух
забивається в різні куточки квартири. А восени жовте листя засипало
підвіконня, його ми знаходили і під шифоньєром, і під письмовим столом.
Прокидаючись, я казав тополі: «Доброго ранку!», бажав спокійної ночі.
Словом, ми дружили.
