<span>Можливо Петро висуне свою посаду на гетьмана та відбудеться нова боротьба за місце під сонцем.Леся буде з ним заможними людьми ,але вони не будуть забувати про своїх батьків ,та нижчих селян. При гетьмані Петрі Україна розквітне ,припиняться чвари,все стане на свої місця та буде панувати мир.</span>
Ярослав Михайлович Стельмах народився 30 листопада 1949 року у місті Києв, у родині відомого письменника Михайла Стельмаха. Коли сам став писати, то ще довго на запитання, чи не син він того самого Стельмаха, відповідав “ні”. Бо вважав, що хвалитися батьком негоже. По смерті батьків не взяв собі нічого з майна, окрім письмового столу Стельмаха-старшого. За цим самим столом він і працював. З дитинства Ярослав захоплювався іноземними мовами, спортом та музикою. Займався професійно плаванням, потім гімнастикою, здобув навіть спортивні розряди з боксу і вільної боротьби. Віртуозно володів грою на фортепіано та любив гітару. Зі шкільних лав почав вивчати англійську мову та займатись перекладом У 1973 року в Київському інституті іноземних мов познайомився на кафедрі іноземних мов з своєю майбутньою дружиною Людмилою. Вона також закінчила той самий інститут, але на дев’ять років раніше. А вже через два роки вони одружилися. Спільних дітей у подружжя не було. Виховували сина Олексія Людмили від першого шлюбу. Він був рідкісно вільною людиною й не потребував демонстративності. У 1975 році у світ вийшла перша його книжка – це збірка оповідань під назвою «Манок». Потім були повісті «Химера лісового звіра», «Якось у чужому лісі», «Найкращий намет» У 1978 році Ярослава Стельмаха було прийнято до Спілки письменників України В 1999 році його назвали кращим драматургом року 4 серпня 2001 Ярослав Михайлович Стельмах підписавши для улюбленої внучки Зої власну книжку під назвою «Голодний, злий і дуже небезпечний», поїхав на дачу під Київом. Але в дорозі загинув в автокатастрофі на трасі під Борисполем. У нього просто за кермом перестало працювати серце. Похований письменник на Байковому кладовищі поряд із своїм батьком.
Мов поганих не існує,є погані язики.
Раби-це нація яка не має слова.
Скільки україномовної територіі,стільки й українськой державності.
Мова-духовне багатство народа.
Мова росте елементарно-разом з душею.
Знищити мову неможливо-це те саме,що запломбувати Ніагару.
Рідна мова дається народові Богом,чужа людьми ,її приносять на вістрі ворожих списів.
<span><span>Роман у віршах «Маруся Чурай» –це художня трансформація відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона й отруїла,–за те, що той, зрадивши їхнє кохання, пішов до іншої. Любов, зрада і помста–саме ця колізія лежить в основі однієї з пісень, що приписуються Марусі Чурай («Ой, не ходи, Грицю...»).
</span>Нерівня душ: Маруся і Гриць. Роман Ліни Костенко – невичерпний своїм змістом, багатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, загальнолюдською та національною проблематикою. Це кристал, у якому безліч граней. Кожна з них притягує сама по собі, але ж існує вона не самодостатньо, а в поєднанні з іншими, створюючи разом довершене ціле. Так буває лише з творами високої художньої проби, позначеними печаттю глибокого таланту.Їхня безмежність, неосяжність, невичерпність відбиває безмежність і неосяжність самого життя.
</span>Незвичайність любовного сюжету (здавалося б, досить традиційного, добре відомого в українській літературі) починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало. Є такий тип людей, які свідомо чи несвідомо керуються принципом; «Все–або нічого», пропонуючи і собі самим, і оточенню надзвичайно високі моральні мірки. їм нелегко живеться, так само, як нелегко живеться поруч із ними людям звичайним. Маруся Чурай, схоже, й сама це розуміє. А Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Трудне – бо не визнає компромісів, відкидає на-півпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. У коханні, звісно, передусім. Але нещастя (чи, може, нещасливе щастя?!) Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, ке питаючись розуму, вибрало саме Гриця Бобренка. На питання, за що одна людина любить іншу, не існує відповіді: є в почутті любові якась ірраціональна стихія, що бере людину під свою владу. Так і тут; співчутливий розум міг би здивуватися –так ось же, Марусю, твоє щастя,– зовсім поруч, і звати його–Іван Іскра! Любляча – і теж незглибима! – душа, козак, який тонше за будь-кого розуміє й відчуває Марусю, і немає меж його щирій самовідданості! Іван якось каже дідові Галерникові, маючи на увазі Марусю Чурай і себе; «Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс». Але чи не тут якраз і заховано початки Іванової драми? Можливо, замало любові одного лелеки? Можливо, існує щось таке, що фатально роз'єднує споріднені душі, і через те по-справжньому велике взаємне кохання – рідкість?Життя любить демонструвати дисгармонії; в оркестрі життя –нагадаймо слова самої Ліни Костенко–гармонія нерідко звучить крізь тугу дисонансів, і роман «Маруся Чурай» ще раз змушує задуматися над цією істиною.Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівні душ» –поетично-максималістської та буденно-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Передумуючи у в'язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:Моя любов сягала неба,а Гриць ходив ногами по землі.Важливо тільки відчути, що в цих словах–не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, тута... Отже, небо –і земля. Поезія –і проза. Максималізм – і прагматизм. Душевний порив–і практичний розрахунок. Безоглядність –і та «тверезість», яка багатьма якраз і розуміється як уміння жити... Вічна колізія людського життя...І якщо для Галі Вишняківни не існує якихось моральних альтернатив (вона цілковито належить буденщині, матеріально-прозаїчній суєті, яка не передбачає якихось духовних зусиль чи напруг), то Гриць Бобренко воістину завис між «небом» і «землею». Маруся чи Галя –ось його цілком реальний вибір. І, зрештою, «земне» тяжіння бере гору,– перед нами постає драма людини, яка не відбулася.Пригадуєте: Мавка з «Лісової пісні» Лесі Українки дорікнула Лукашеві за те, що той «життям не зміг до себе дорівнятись»?<span>Так і <em>Гриць Бобренко</em>: було йому дано якусь людську неординарность, але –характеру не вистачило; висоти злякався; світ ловив І таки впіймав... Обіймами й статками Галі Вишняківни, спокусою більш простого й зрозумілого (ніж у випадку з Марусею) життя-буття...</span>Багато перед ким лукаво й невидимо постає в житті оцей «бобренківський» вибір, і трудність його ще й у тому, що він – не однократний, а щоденний, повсякчасний, довічний...Згадка про «Лісову пісню» не є випадковою: історичний роман Ліни Костенко багатьма мотивами, колізіями, характерами близький до драми-феєрії Лесі Українки.<span>«Трикутник» Маруся–Гриць–Галя нагадує «трикутники Мавка–Лукаш–Килина. Цілий ряд аналогій проглядає і за зіставлення «Марусі Чурай» з драматичною поемою Лесі Українки «Бояриня». Вельми близькі натури, козачка Маруся і «бояриня» Оксана з їхнім моральним максималізмом, загостреною патріотичною свідомістю постають як опозиція компромісності, нецільності й тій двоїстості, з якої виростає зрада –в одному випадку коханій, в іншому–Україні
</span>
Ответ:
Объяснение:
У творі М. Стельмаха "Гуси-лебеді летять" читач поринає у дитинство автора - часи, коли шанувалися українські традиції. Читаючи твір, ми маємо змогу познайомитись зі звичаями та традиціями українців. Твір насичений прислів'ями та приказками.
Сто друзів - це мало, один ворог - це багато.
Над шкурою дрижати - людиною не жити.
Де не посій, то вродиться.
Ці влучні народні вислови дозволяють нам пізнати чим жив народ, який світогляд мав. Вміло автор передає і розуміння сенсу життя, особливості побуту українців. Так, матір хлопчика каже: "Хоч ми й бідні, та маємо квіти і в городі і на комині, і на полотні, яке зодягає нас". З особливою любов'ю наші предки ставились до землі, мали давні традиції її обробки. Батьки Михайлика розуміють, що земля - їхня годівниця, тому дотримуються усіх звичаїв, пов'язаних із її обробкою.
