<span><span>Роман у віршах «Маруся Чурай» –це художня трансформація відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона й отруїла,–за те, що той, зрадивши їхнє кохання, пішов до іншої. Любов, зрада і помста–саме ця колізія лежить в основі однієї з пісень, що приписуються Марусі Чурай («Ой, не ходи, Грицю...»). </span>Нерівня душ: Маруся і Гриць. Роман Ліни Костенко – невичерпний своїм змістом, багатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, загальнолюдською та національною проблематикою. Це кристал, у якому безліч граней. Кожна з них притягує сама по собі, але ж існує вона не самодостатньо, а в поєднанні з іншими, створюючи разом довершене ціле. Так буває лише з творами високої художньої проби, позначеними печаттю глибокого таланту.Їхня безмежність, неосяжність, невичерпність відбиває безмежність і неосяжність самого життя. </span>Незвичайність любовного сюжету (здавалося б, досить традиційного, добре відомого в українській літературі) починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало. Є такий тип людей, які свідомо чи несвідомо керуються принципом; «Все–або нічого», пропонуючи і собі самим, і оточенню надзвичайно високі моральні мірки. їм нелегко живеться, так само, як нелегко живеться поруч із ними людям звичайним. Маруся Чурай, схоже, й сама це розуміє. А Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Трудне – бо не визнає компромісів, відкидає на-півпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. У коханні, звісно, передусім. Але нещастя (чи, може, нещасливе щастя?!) Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, ке питаючись розуму, вибрало саме Гриця Бобренка. На питання, за що одна людина любить іншу, не існує відповіді: є в почутті любові якась ірраціональна стихія, що бере людину під свою владу. Так і тут; співчутливий розум міг би здивуватися –так ось же, Марусю, твоє щастя,– зовсім поруч, і звати його–Іван Іскра! Любляча – і теж незглибима! – душа, козак, який тонше за будь-кого розуміє й відчуває Марусю, і немає меж його щирій самовідданості! Іван якось каже дідові Галерникові, маючи на увазі Марусю Чурай і себе; «Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс». Але чи не тут якраз і заховано початки Іванової драми? Можливо, замало любові одного лелеки? Можливо, існує щось таке, що фатально роз'єднує споріднені душі, і через те по-справжньому велике взаємне кохання – рідкість?Життя любить демонструвати дисгармонії; в оркестрі життя –нагадаймо слова самої Ліни Костенко–гармонія нерідко звучить крізь тугу дисонансів, і роман «Маруся Чурай» ще раз змушує задуматися над цією істиною.Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівні душ» –поетично-максималістської та буденно-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Передумуючи у в'язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:Моя любов сягала неба,а Гриць ходив ногами по землі.Важливо тільки відчути, що в цих словах–не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, тута... Отже, небо –і земля. Поезія –і проза. Максималізм – і прагматизм. Душевний порив–і практичний розрахунок. Безоглядність –і та «тверезість», яка багатьма якраз і розуміється як уміння жити... Вічна колізія людського життя...І якщо для Галі Вишняківни не існує якихось моральних альтернатив (вона цілковито належить буденщині, матеріально-прозаїчній суєті, яка не передбачає якихось духовних зусиль чи напруг), то Гриць Бобренко воістину завис між «небом» і «землею». Маруся чи Галя –ось його цілком реальний вибір. І, зрештою, «земне» тяжіння бере гору,– перед нами постає драма людини, яка не відбулася.Пригадуєте: Мавка з «Лісової пісні» Лесі Українки дорікнула Лукашеві за те, що той «життям не зміг до себе дорівнятись»?<span>Так і <em>Гриць Бобренко</em>: було йому дано якусь людську неординарность, але –характеру не вистачило; висоти злякався; світ ловив І таки впіймав... Обіймами й статками Галі Вишняківни, спокусою більш простого й зрозумілого (ніж у випадку з Марусею) життя-буття...</span>Багато перед ким лукаво й невидимо постає в житті оцей «бобренківський» вибір, і трудність його ще й у тому, що він – не однократний, а щоденний, повсякчасний, довічний...Згадка про «Лісову пісню» не є випадковою: історичний роман Ліни Костенко багатьма мотивами, колізіями, характерами близький до драми-феєрії Лесі Українки.<span>«Трикутник» Маруся–Гриць–Галя нагадує «трикутники Мавка–Лукаш–Килина. Цілий ряд аналогій проглядає і за зіставлення «Марусі Чурай» з драматичною поемою Лесі Українки «Бояриня». Вельми близькі натури, козачка Маруся і «бояриня» Оксана з їхнім моральним максималізмом, загостреною патріотичною свідомістю постають як опозиція компромісності, нецільності й тій двоїстості, з якої виростає зрада –в одному випадку коханій, в іншому–Україні
Андрій Малишко «Вчителька» Сонечко встає, i в росi трава, Бiля школи в нас зацвiтають квiти, Вчителько моя, зоре свiтова, Де тебе питать, Де тебе зустрiти? На столi лежать зошитки малi, I роботи час проганяє втому. I летять-летять в небi журавлi, I дзвенить дзвiнок Хлопчику малому. Скiльки пiдросло й полетiло нас В молодiй веснi, в колосистiм полi, А у тебе знов та ж дорiжка в клас, Той же явiр наш Пiд вiкном у школi. Двох синiв твоїх узяли фронти, Бо на рiдний край впала чорна злива. В партизанську нiч посивiла ти, Як в тяжкий мороз Непожата нива. Знов щебече юнь i цвiте трава, Пiзнаю тебе в постатi несхилiй, Вчителько моя, зоре свiтова, Раднице моя На Вкраїнi милiй! Андрій Малишко «Вчителька» аналіз Вірш став піснею, та ще й народною, бо він мелодійний, із задушевними словами, які знаходять відгук у серці кожної людини. Головна думка вірша — треба любити й поважати своїх учителів, старших; любити свій край, його працьовитих і мужніх людей. Зміст вірша А. Малишка щирий, задушевний завдяки досконалій художній формі, вдало дібраним художнім засобам. Художні засоби «Вчителька» Епітепи у вірші Малишка «Вчителька» Зоре світова — учитель, найвища посада на землі. Як зоря, він несе світло знань, добра і миру; слово «світова» асоціюється водночас зі світлом і світом; постаті несхилій — цей епітет підкреслює незламність, силу характеру вчительки, яка знайшла в собі мужність після пережитого горя знову прийти до дітей, вчити їх добра, наставляти на розум; чорна злива — епітет «чорний» у складі метафоричного вислову (слова, вжиті у переносному значенні) нагадує про жах війни; партизанська ніч — згадка про мужніх захисників вітчизни, які ціною неймовірних зусиль, а то й самого життя наближали в тилу у ворога перемогу над фашистськими загарбниками; може, й героїня вірша, наражаючись на смертельну небезпеку, допомагала партизанам; непожата нива — асоціюється з горем, лихом, що спіткало господарів цього поля і завадило зібрати найцінніше — хліб; в молодій весні, в колосистім полі — ці епітети створюють образ юності, адже школу закінчують звичайно навесні; колосисте поле символізує щедрість і повноту життя, його розквіт. Епітети, до яких вдається поет, служать для створення містких, яскравих і разом із тим зворушливих, задушевних поетичних образів — щирої й мужньої вчительки-наставниці, юних випускників — надії та майбутнього країни, образи рідного краю; нагадують епітети й про тяжке воєнне лихоліття. Порівняння — посивіла ти, як в тяжкий мороз непожата нива; питальні та окличні речення, звертання — Де тебе питать?, Раднице моя на Вкраїні милій!, Вчителько моя; зменшено-пестливі слова — зошитки, сонечко; повтори — летять-летять; слова в переносному значенні — і роботи час проганяє втому; узяли фронти, впала чорна злива та ін. Як бачимо, у А. Малишка немає випадкових художніх засобів, кожне слово виважене, значуще, викликає багато асоціацій. Це свідчить про великий поетичний дар митця.
