М. Коцюбинський – видатний український письменник, автор чудових оповідань і повістей. Їх писав М. Коцюбинський настільки правдиво і щиро, що не можна не захоплюватись його талантом. Нещодавно ми читали повість письменника «Дорогою ціною». У творі йдеться про речі, які звичні для нас – про волю, кохання, а от головні герої повісті отримали це все занадто дорогою ціною…
У повісті два головних героя: Остап – звичайний селянин-кріпак і Соломія – його кохана. Їхнє кохання було неможливим через те, що дівчину видали заміж за іншого – так вирішив пан, якому не було діла до того, що Соломія давно кохала Остапа і мріяла бути лише з ним. Та дівчина не здалася. Коли Остап вирішив тікати за Дунай у пошуках кращої долі та волі, дівчина пішла за ним. Вона покинула все: дім, спокійне життя, чоловіка тільки заради того, щоб не розлучатися з коханим. Звичайно, ми можемо її засуджувати, адже вона була заміжня. Але вчинити інакше дівчина просто не могла – не могла жити з нелюбом, знаючи, що ніколи більше не побачить коханого. Звичайно, Соломія розуміла, що на них чекають складні випробування, знала, що доведеться пережити чимало горя і страждань, але це її не спинило.Ми бачимо Соломію сильною і рішучою. Мене, зокрема, вразив епізод, коли дівчина просить коханого відрізати їй косу. Адже на той час коса була символом жіночності, символом, так би мовити, благонадійності жінки. З коротким волоссям дівчата не ходили, тільки покриткам – тим, хто народжував позашлюбних дітей – відрізали коси і виганяли з села. Втратити косу означало втратити людську пошану і своє місце у сільській громаді. Тому це рішення Соломії ще раз доводить, що вона була ладна пожертвувати всім заради Остапа… А згадаймо, як рятувала вона його, пораненого, у плавнях, як турбувалася про нього… Тільки любляча людина не злякалася б таких труднощів і залишилася б поряд з коханим…
Соломія, на мою думку, втекла з села не в пошуках волі, як Остап, а просто, щоб бути з ним, допомогти втілити його мрію. І вона це зробила, правда, ціною власного життя. Соломія визволила Остапа від турків, але сама при цьому загинула. Та останньою її думкою було не те, що вона хоче жити, а переживання за коханого, за те, що її жертва була марною…
Чи є сьогодні таке чисте і щире кохання? Як на мене, навряд чи. Зараз кожен думає про себе, про власну вигоду. Мало хто здатен пожертвувати собою заради близької людини, як це зробила Соломія. Вона подарувала коханому те, чого він прагнув найбільше – волю. Та воля не стала для нього щастям без коханої, адже здобув він її занадто дорогою ціною…
Іменники і прислівники
Кілька років тому одна вчителька отримала запрошення позайматися з маленькими пацієнтами великої міської лікарні. Вона повинна була допомагати дітям робити уроки, щоб за час хвороби ті не дуже відстали від шкільної програми.
Одного разу їй зателефонували і попросили позайматися з новим пацієнтом. Продиктували ім'я та прізвище учня, номер лікарні і палати, в якій він лежав, і сказали (на іншому кінці дроту теж була вчителька): «Ми зараз проходимо іменники і прислівники. Я була б вам вдячна, якщо б ви допомогли йому робити домашні завдання, щоб хлопчик не відстав від однокласників ».
І тільки біля самих дверей палати вчителька зрозуміла, що потрапила в опіковий центр. Ніхто не попередив її, що чекає її по той бік дверей. Перш ніж увійти, їй довелося одягатися в стерильний халат і шапочку, щоб не занести інфекцію. Її попросили не торкатися ні до хлопчика, ні до його ліжка. Близько пацієнта можна було стояти, але говорити слід через спеціальну маску.
Коли з попередніми приготуваннями було покінчено - вчителька вимила обличчя і руки, наділа все, що їй сказали вдягнути, - вона набрала в легені побільше повітря і пішла до палати. Хлопчик, страшно обгорілий, дуже страждав від болю. Вчительці стало незручно, вона не знала, що сказати, але розвернутися і піти вона теж не могла - вона вже занадто далеко зайшла. Нарешті вона пробурмотіла:
- Я вчитель, допомагаю лежачим в лікарнях школярам не відстати від програми. Твоя викладачка попросила мене допомогти тобі розібратися з іменниками і прислівниками. І розповіла йому про цю тему заняття.
На наступний ранок вона прийшла в опіковий центр знову, і одна з медсестер запитала:
- Що ви зробили з тим хлопцем?
Вчителька почала розсипатися у вибаченнях, але медсестра її перебила:
- Ви не зрозуміли. Ми турбувалися за його життя, але після вашого візиту його немов підмінили. Організм почав боротися, реагує на лікування ... хлопчик ніби вирішив жити.
<span>Сам хлопчик потім згадував, що тоді він перестав сподіватися і відчував, що вмирає, - поки не побачив ту вчительку. З її приходом все змінилося: хлопчик зрозумів одну просту річ - його ніби осяяло. По щоках хлопчини, опіки якого були такі серйозні, що він навіть перестав сподіватися вижити , котилися сльози щастя; бо осяяла його думка, яку він сформулював так: «До вмираючого не відрядили б вчителя для занять іменниками і прислівниками, правда?».</span>
Мій улюблений літературний герой - Хуха-моховинка
Існує багато різних казкових персонажів, але, як на мене, найбільш симпатичний з них - це Хуха-моховинка з однойменної казки Василя Короліва-Старого. Дивна істота, м'яка як котик, вкрита пухкою вовною, з голою мордочкою та лапками, Хуха дуже гарненька на вигляд. Але найбільш мені подобається характер Хухи-моховинки. Вона така добра, товариська, завжди готова допомогти, навіть тому, хто зробив їй шкоду. Так і сталося: Хуха допомогла діду, врятувавши його від смерті. Вона це зробила незважаючи на те, що дід спочатку зруйнував її дім, а потім покалічив їй лапку. Здатність відповідати добром на зло - ось що мене найбільш вражає у Хусі-Моховинці. Якби б люди навчилися поводитися як ця казкова істота, то світ би став набагато кращим.
<span>Ім’я Лесі Українки навічно увійшло в історію української літератури, як ім’я поетеси, в чиєму серці живе безсмертна іскра Прометея. Тому з-під пера цієї великої жінки виходить чудова драма-феєрія, у якій зображується невмирущість духовної краси. Краса ніколи не вмирає в серці Лесі Українки, як і в серні у її улюбленої героїні — Мавки з «Лісової пісні».Мавка — лісова дівчина — живе серед дивовижної природи, серед своїх братів та сестер. У них єдина душа, вони живуть єдиними почуттями, тому і не дозволяє Мавка Лукашеві надрізати ножем березу: «Не убивай!» Своїм серцем вона відчуває навколишню красу: відчуває її в шелесті дерев, щебетанні птахів, навіть у тому, як Лукаш грає на сопілці: Як солодко грає, Як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає/ Йде з самої глибини душі Мавки той дивовижний світ, що змінює усе навкруги, роблячи чарівним. Змінюється і Лукаш, який бачить у ній «королівну», і намагається стати подібним до неї. Але, як каже Мавка. смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись.Вона — дивовижна «королівна» лісу, яка є власником сердечного цвіту, «що скарби творить». Сааме цей цвіт дає їй відчуття прекрасного, не дає загинути її чистому серцю. Має вона в серці «те, що не вмирає». Це її духовна краса, це її чисті почуття, які не зміняться ніколи, як не зміниться і сама Мавка:* Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє, тільки гойно коханого обдарувало ними…Не вбивають її шире серце ні докори Лукаша, ні злі слова його матері, ні сміх глумливий Килини. Вона — Мавка, а значить вільна, незалежна, хоч ніколи і не забуде свого кохання. Вона хоче вірити в щастя, навіть коли коханий відвернувся від неї: То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна. І щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки! Не вмерло її живе серце, вона не впала у відчай; її душа хоче жити, хоче, здається, обійняти увесь світ. Мавка не йде до «Того, шо в скалі сидить», який називає її неживою. З яким гнівом вона відповідає:<span>* Ні, я жива! Я буду вічно жити!
* Я в серці маю те, шо не вмирає.</span>Мавка не може вмерти, адже вона, перш за все, лісова істота, яка наділена безсмертям. І хоч, закохавшись, отримує душу, вона житиме вічно, навіть перетворившись у вербу. З цієї верби вийде сопілка, яка буде промовляти до людей, намагаючись змінити їхнє життя.Занапастив свою душу Лукаш, хоч і мав у серці свій «скарб», але був він, мабуть, значно меншим, ніж у Мавки. Ця людина не змогла «дорівнятись» до себе самої. Здається, що її життя було нікому не потрібне. Але ні, він «душу дав» Мавці. А значить, вона буде жити вічно:* Будуть приходити люди вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде.Краса ніколи не вмирає, особливо духовна краса. Вона перетвориться у щось інше, буде мати інші форми, ідеальні чи матеріальні, але не вмре. Це ро-вуміє Мавка, тому що це вона має в серці. І хай ми не побачимо живої Мавки, в нашій пам’яті назавжди залишиться її чудовий спів — спів сопілки, яким промовляє до нас її душа:* Легкий, пухкий потлеиь ляже, вернувшися в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю — стане початком тоді мій кінець.</span>
