Головна думка повісті видатного українського письменника І. Франка «Захар Беркут», на мій погляд, така: сила народу полягає в згуртованості, єдності і відданості своїй Батьківщині.
У цьому творі письменник докладно розкрив умови життя тогочасних тухольців, їх побут, знання, головні риси характеру цих людей. Живучи серед неприступних гір і лісу, вони вели безперестанну боротьбу з природою. Ця боротьба породжувала у людей кмітливість, виховувала сміливість, гартувала волю, потребувала взаємодопомоги і дружніх дій. Усі джерела добробуту на той час були суспільними, спільною власністю були ліси, земля і засоби виробництва. Тому «мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці та вживанню, в радощах і в горю. Громада була для себе і суддею, і впорядником у всьому…».
Жити заради громади, працювати для неї і боротися за її добробут вважалося най почесним обов’язком. Єдині тухольці були і в боротьбі з ворогом, причому думали вони не тільки про себе, а й про сусідні села, коли тим загрожувала небезпека. «А випустивши вас із сеї долини, ми випустимо згубу на ті сусідні, з нами сполучені громади … Обов’язок наш витривати на своїм становищі до остатньої хвилини, – і так ми зробимо», – казав головний герой повісті і голова тухольскої громади Захар Беркут. Навіть у своїй промові перед смертю він намагається ще раз довести тухольцям, що їхній добробут і їхня сила полягають в згоді та єдності: «Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас».
Не менш глибоко в повісті «Захар Беркут» опоетизована і сила згуртованості, сила народу, здатна подолати будь-якого ворога і найбільші у житті труднощі. Тухольська громада і громади інших сіл мали постійний зв’язок між собою, навіть збудували дорогу між селами, пробивши стежки через гірські скелі. Спільно вони вели і боротьбу проти монгольської навали. Письменник у своєму творі яскраво відображає груповий образ молоді, яка прийшла на допомогу тухольцям у цій боротьбі: «Хлоп в хлопа, мов рослі явори, стали всі три відділи довгими рядами перед зібраною громадою і уклонили хоругви на знак привітання. Любо було глядіти на ті здорові рум’яні лиця, розігріті мужньою відвагою і гордим почуттям того, що їм прийдеться заступати своїми грудьми все, що найдорожче у них на світі, що на їх оружжя покладено велике діло». Тухольці були згуртовані, коли збиралося до важливого бою с загарбниками рідної землі. Коли вони готувалися до нападу, до роботи «спішила вся тухольська громада. Молодці несли на плечах довгі, і;рубі ялиці й драбини, дівчата величезні вінці з листя і смерекового галуззя, старші несли довгі збитки шнурів і линвів».
Сам Захар Беркут багато мандрував і набрався великою життєвої мудрості. Заради громади він прагнув «віддати ціле своє життя на поправу і скріплення добрих громадських порядків у своїй рідній Тухольщині». Захар бере активну участь у житті своєї громади навіть у похилому віці, він допомагає селянам, ділиться з ними своїми лікарськими знаннями і досвідом у інших справах. Перед смертю Захару вдається побачити перемогу тієї справи, заради якої він поклав своє життя. Свідчить про відданість Захара Беркута цій справі яскравий епізод, в якому йде мова про його готовність заради перемоги над ворогом пожертвувати навіть своїм сином: «Нехай радше гине мій син, ніж задля цього має піти хоч один ворог нашого краю!».
<span>Повість І. Франка «Захар Беркут» я вважаю поетичним гімном пройнятого єдиним прагненням, згуртованого колективу людей, який здатний перемогти найсильнішого ворога і подолати найбільші труднощі. Своїм твором письменник закликає український народ до об’єднання прагнень до кращого майбутнього і єдності. І. Франко сповнений щирої віри в силу свого народу, який колись все одно доб’ється свободи, незалежності і кращого життя. «Щаслив, кому судилось жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного», підтверджує це І. Франко «золотими словами» Захара Беркута.</span>
<span>
«Еней був парубок моторний...». Саме такими
словами розпочинається один з найвідоміших творів української літератури —
бурлескно-травестійна поема І. Котляревського «Енеїда». Отже, віД <span><span><span><span><span /></span></span></span></span>самого початку автор визначає головного героя свого твору, яким він не
тільки розпочав нову українську літературу, а й голосно заявив, що є такий
народ — українці. Народ, який має власну історію і звичаї, народ без своєї
країни, як і переможені греками троянці, народ, який вміє не тільки жартувати
та святкувати, але й зможе захистити свою честь. В «Енеїді» письменник не
тільки критикував сучасність, але й уславлював колишніх волелюбних лицарів
українських степів — козаків, усі риси яких були втілені в образі Енея —
ватажка троянсько-козацького війська.
Моє ставлення до Енея, як, мабуть, і ставлення автора,
не однакове. Його дії та вчинки не завжди відповідають морально-етичному
кодексу козаків. І хоча, як мені здалося, письменник у будь-якій ситуації
симпатизує героєві, я не завжди поділяю його точку зору. Звичайно, викликає
симпатію життєрадісність та завзятість Енея, але ж постійне пияцтво,
бенкетування й те, що герой ніколи не думає про завтрашній день, викликає
осуд.
Однак, Еней у Котляревського не всюди однаковий:
спочатку це шибайголова і веселун, що любить випити та попоїсти, але далі все
більше звучать серйозні ноти. Тут, напевно, дається взнаки те, що твір писався
багато років і письменник дещо переглянув свою позицію.
Отже, спочатку Еней, хоча й «хлопець хоч куди козак», але поводиться
зовсім не по-козацьки: п’є, бенкетує, дає хабарі, звабляє жінок. Письменник
нічим не прикрашає цей образ: він «ласкавий, гарний, і проворний, і гострий, як
на бритві сталь», але може упитися так, що не встоїть на ногах («Енея ледве
повели»), у Дідони «мутив, як на селі москаль!». Мені здається, що це не дуже
приваблива характеристика, тим більше для козацького ватажка:
Енея заболіли ноги,
Не чув ні
рук, ні голови;
Напали з хмелю перелоги,
Опухли очі,
як в сови.
Але неодноразово письменник нагадує читачеві про велике майбутнє Енея:
Еней збудує сильне царство І заведе своє там панство:
Не малий
буде він панок.
І крок за кроком герой іде до своєї мети,
поступово змінюючись та перетворюючись на справжнього козака. Про це свідчить
вже те, що, прибувши до Латинії, він примушує підлеглих вчити латинську мову.
Тут вже слід замислитися, що не такий простий цей Еней і не одне пияцтво в
нього на думці, раз знає, що, потрапивши до чужого народу, треба вивчити його
звичаї та мову.
</span><span>
</span><span><span><span><span><span /></span></span></span></span>І вже зовсім нового Енея зустрічаємо під час ворожнечі з Тур- ном. Це
вже людина, яка пройшла через війну і не з чужих вуст знає про всі її
страхіття:
Еней ту бачив страшну тучу,
Що на його війна несла;
В ній бачив
гибель неминучу І мучивсь страшно, без числа.
Герой з гідністю проходить випробовування війною.
Автор згадує всі найкращі риси характеру Енея: він «сумує о війні», не прикривається
своїм високим положенням («мов праний, на піску улігся»), виявляє волелюбність
(«І лучче очкуром вдавлюся, ніж Турнові я покорюся»). На полі бою ватажок не
ховається за спинами козаків, а виявляє надзвичайний героїзм і показує приклад
іншим.
Це вже справжній козак, якого можна порівняти з героями давнини. Саме
таким Еней мені і подобається: щирий, хоробрий, мудрий, здатний постояти за
свою честь і честь свого народу. Але ще більше подобається мені його прагнення
миру, розуміння, що мир — це найголовніше в світі.
<span>Приказки: Образні порівняння. Характеристики
#1: Ясний, як сонечко.
#2: Чистий, як сльоза.
#3: Зелене, як рута.
#4: Червоний, як жар.
#5: Синій, як буз.
#6: Згубилась, як голка в сіні.
#7: Вишептавсь, як рак у торбі.
#8: Бережи, як ока в лобі!
#9: Дивиться, як кіт на сало.
#10: Витріщив очі, як теля на нові ворота.
#11: Німа, як риба.
#12: Скучає, як собака за києм.
#13: Боїться, як торішнього снігу.
#14: Не поминай лихом, а добром, як хочеш.
#15: Далеко, як небо від землі.
#16: Спить, хоч з гармати стріляй.
#17: Поможе, як мертвому кадило.
#18: Два білих, а третій – як сніг.
#19: Сухий, як перець.
#20: Упертий, як цап.
#21: Хитрий, як лис.
#22: Видно, як удень.
#23: Ніч – хоч в око стрель!
#24: Як в око вліпив.
#25: Тихо, хоч мак сій.
#26: Старий, як світ.
#27: Здорова, як вода.
#28: Гарна дівка, як маківка.
#29: Дівчина – як у лузі калина.
#30: Глухий, як тетеря.
#31: Хай би тебе муха вбрикнула!
#32: Стидно, аж вуха в’януть!
#33: Пропав, як собака в ярмарку.
#34: Солодкий, як мед.
#35: Пристало, як свині наритники.
#36: Розгулявся, як теля на припоні.
#37: Як з гуски вода.
#38: Як руками одняло (хворобу, біль).
#39: Возиться, мов кіт з оселедцем.
#40: Поспішається, як з козами на торг.</span>
