Поезія “Contra spem spero!” — не тільки
творче, але й життєве кредо поетеси. Ця
велика і мужня жінка понад усе цінувала незламність сили людського духу, вміння
людини подолати себе й обставини, і сама подавала такий приклад — вела тривалу
й виснажливу боротьбу з хворобою. З самого дитинства вона була упевнена в тому,
що “сором хилитися, долі коритися!” Хоч доля поетеси приготувала для неї чимало
випробувань (тяжка хвороба, передчасна смерть коханого), вона ніколи не була
слабкою, завжди знаходила в собі сили протистояти тим випробуванням.
Леся
змалку знала собі ціну, ненавиділа почуття жалості і ні від кого не приймала
співчуття. Вона не дозволяла опускатися “безсилим рукам”, прагнула праці без
відпочинку, знаючи, що “людині боротьба і праця милі”,- а творчість, велика
наполеглива праця митця допомагали їй у цьому. У поезії “Contra spem spero!”
Леся Українка висловлює оптимістичну віру в своє поетичне покликання. Цей
“безнадійно-надійний” вірш вона будує на контрастних образах: з одного боку,
відчуття гнітючості та зневіри, з другого — оптимістичний настрій, сподівання.
Зневіру передано за допомогою образів суму: “думи, ви хмари осінні”, “вжалю, в
голосіні”, “сльози гіркі”, “серед лиха”, “без надії”, “думи сумні”, “на вбогім
сумнім перелозі”. Протилежними до цього ряду виступають оптимістичні, радісні
образи: “весна золота”, “мелодії літа”, “сміятись”, “співати пісні”, “жити
хочу!”, “барвисті квітки”. Поєднання цих контрастних ліній формує образну
систему твору, в якій голос поетеси звучить виразно й піднесено.
Цей
вірш належить до лірики “чуття”, що є художнім вираженням “крику душі”,
прагненням молодої жінки жити повнокровним життям, навіть тоді, коли на заваді
стають особисті й суспільні перешкоди.
Перешкоди,
що виникали на Лесиному життєвому шляху, тільки додавали їй енергії й снаги:
Так!
Я буду крізь сльози сміятись,
Серед
лиха співати пісні.
Без
надії таки сподіватись,
Буду
жити! Геть думи сумні!
Цей
вірш, як і вся творчість письменниці, — яскраве свідчення титанічного духу Лесі
Українки, яка ладна була забути про власний біль, готова була виконувати
найважчу роботу задля щастя свого народу.
Дійсність
царської Росії уявлялась Лесі Українці в образі міцної льодової кори, морозу.
Цим силам вона робила виклик, висловлюючи готовність “сіять квітки на морозі”,
“лить на них сльози гіркі”, поки не розтане лід і не зійдуть квіти — квіти
добра і щастя для людей.
Своє
життя Леся називала “темною ніччю”, свої думи — “хмарами осінніми”, свій шлях —
дорогою на “гору круту крем’яную”, куди підіймалася, несучи “камінь важкий”, а
сама була ясним променем, що пробиває “темряву ночі”, яскравою квіткою, яка “на
вбогім сумнім перелозі” розцвіла в лютий мороз, зіркою, яка осяяла тернистий
шлях до волі. Вона кликала “без надії сподіватись”, вірила, що квіти, посіяні
на морозі, зійдуть і настане “весела весна”; вона “сміялася крізь сльози” і
“серед лиха співала пісні”. Це було гасло її життя.
Своє
слово Леся Українка зробила зброєю в боротьбі за світлу мрію, “безжалісним
мечем”, що карає ворогів народу й стоїть на заваді до здійснення
найзаповітніших сподівань.
<span> </span>
