Ответ: 1. <em>Володимир Сосюра "Осінь"</em>
<em>4.-</em>
<em>5.-</em>
<em>7. Вірш, пейзажна лірика.</em>
<em>10. Провідний мотив: Відтворення осені, як явища природи.</em>
<em>12.-</em>
<em>13.Епітети: печальні, синій, пустиних, жовтокоса, холодну, синьока, золоті, чорного.</em>
<em>Постійні епітети: баскім коні, берізка біла. </em>
<em>Метафора: "покора розлита" "В.яне все довкола, як пройдуть копита" </em>
<em>Персоніфікація(Оживлення неживого предмета, надання йому людських рис): "обривае вітер пелюстки", " їде осінь", "вітер пелюстки розкида", " берізка мерзне"</em>
Объяснение:
Одного разу бігла лисиця до саду і здибає по дорозі їжака: «Добрий день, їжаче!» Каже їжак: «Добре здоров’я!» – «Ходи зі мною у товаристві у виноград». А він каже: «Ой страшно, лисичко, бо там господар накладає усе сильце; можемо упасти у біду». – «О, я,– каже,– не боюся, я маю школи закінчені, то дам нам раду!» І пішли.
Наїлися вони винограду і вертаються, та й лисичка піймалася у сильце. «Ей,– каже,– їжачку, братчику, ря¬туй!»– «Ой ні, не поможу, бо я казав, що не знаю; _ та ж ти мені казала, що маєш школи закінчені». – «Ой,– каже,– я уже зі страху забула геть усе».
Уздрів їжак, що біда, і зачав їй радити. «Нічого,– каже,– не роби, лиш як газда прийде, а ти ся зроби неживою – опусти голову, ноги, так як би була мертва, і, може, ця штука удасть». Акурат входить господар. Став над лисицею і каже: «От,– каже,– шкода, що я не був чотири дні в саду, аж лисицю зловив…» Узявся одною рукою за ніс; а другою взяв лисичку за хвіст та й викинув її через пліт.
Але лисиці лиш цього було треба. Схопилася та й пішла додому. Щось четвертої днини іде лисичка знов у виноград. Іде попри їжакову нору і знов кличе його у товаристві у виноград. «Та ти забула уже, що з то¬бою було?» – «Ходи, ходи». Но, наїлися вони знов винограду та й лиш зачали іти, а то їжак упав у сильце. «Ей,– каже,– сестричко-лисичко! Рятував я тебе, порятуй і ти мене». – «Но, що я тобі поможу? Я тобі не поможу нічим!» Та й іде геть. «Рятуй, бійся бога!» Але лисичка і не чує. Але їжак заплакав: «Сестричко! Дуже жили добре, ходи хоч розпрощайся зі мною».
Але, вернулася лисичка, та й обійнялися обоє. «Ой,– каже їжак,– поцілуймося обоє, бо знаєш, що ми смерть зараз». І лисиця вивалила язик і хоче їжака цілувати. Тоді їжак зловив лисицю зубами за язик і міцно тримає. Зачала лисиця пищати не своїми голо¬сами так, що учув господар та й убіг до саду. Є що видіти! Але, узяв він швидко та й лисицю убив, а їжака поволеньки звільнив із сильця і пустив у сад та й від того часу дуже їжаків шанував, бо бачив користь.
В ліс прийшла осінь. Дні стали коротшими та менш теплими. Листя на деревах почало жовтіти, а згодом і опадати. Тільки хвойні — ялини та сосни — цілий рік стоять зелені.Осіння пора — це час приготувань до тривалої зимівлі звірів та птахів. Щоб не голодувати взимку, білка зносить в дупло ягоди, гриби, горіхи, жолуді. Їжачок переносить припаси до нірки, нанизуючи їх на свої голки. Ведмідь готує собі барліг, щоб проспати в ньому до весни. А заєць змінює сіру шубку на білу, щоб непомітно гризти кору в засніженому лісі.Все частіше видно зграї перелітних птахів. Стрижі, ластівки, зозулі, журавлі, качки, гуси та лебеді відлітають у вирій. Вони повернуться тільки навесні, коли вдома стане тепліше та з’являться комахи для їх прожитку.Осінній ліс залишає по собі трохи сумне враження. Незабаром природа порине в довгий зимовий сон.
Вiн про них майже не пiклувався, просто з ними погрався i все
Пані де Реналь — дружина мера міста Верьера, мати трьох синів. Життя її протікає спокійно і безтурботно. Вона не цікавиться справами чоловіка і справляє враження простушки. Але Жюльєн Сорель, опинившись в будинку Реналей в якості наставника-гувернера, відразу ж звертає увагу на пані де Реналь, яка відрізняється «наївною грацією, чистою і живою». Луїза не любить свого чоловіка. До Жюльєна вона ще не знала пристрасті. Але всепоглинаюче почуття до молодого гувернеру перетворює г-жу де Реналь в палку і самовіддану жінку. Сила цієї любові настільки велика, що вона здатна подолати егоїзм Жюльєна, облагородити його внутрішній світ. … Я вся — одна суцільна любов до тебе. Навіть, мабуть, слово «любов» — це ще занадто слабо. У мене до тебе таке відчуття, яке тільки хіба до бога можна живити: тут все — і благоговіння, і любов, і слухняність … Жюльєн усвідомлює, що це не просто скороминущий зв’язок із заміжньою жінкою, це щось більше. У ньому зароджується у відповідь високе почуття. Але честолюбні задуми Жюльєна спонукають його розлучитися з пані де Реналь. Лист, який Луїза посилає маркізу де Ла-Молю, містить шокуюче зізнання в любовному зв’язку з Жюльєном Сорелем. Лист напівбожевільного характеру, написаний в стані афекту, був всього-на-всього спробою пані де Реналь перешкодити шлюбу коханої людини з іншою жінкою. «Бідність і жадібність спонукали цю людини, здатну на неймовірне лицемірство, спокусити слабку і нещасну жінку і таким шляхом створити собі деякий стан і вибитися в люди … Він не визнає жодних законів релігії. Сказати по совісті, я змушена думати, що одним із способів досягти успіху є для нього зваба жінки, яка користується в будинку найбільшим впливом.» Луїза нічого не може змінити у власній долі, але бажання щастя виявляється непоборним. Любовне безумство пробуджує в ній силу духу, про яку вона раніше не підозрювала. Після вироку Жюльену пані де Реналь домагається зустрічі із засудженим на страту коханим. Жюльєн повертається в своїх почуття до Луїзи Його в кінці життєвого шляху «потягнуло до незлобивості і простоті». Жюльєн немов сповідається пані де Реналь: «У ті колишні часи, коли ми бродили з тобою в вержійскіх лісах, я міг би бути такий щасливий, але бурхливе честолюбство захоплювало мою душу в якісь невідомі далі. Замість того щоб притиснути до серця цю чарівну ручку, яка була так близько від губ моїх, я дозволяв майбутньому забирати мене від тебе; я весь був поглинутий незліченними битвами, з яких мав вийти переможцем, щоб завоювати якесь нечуване становище … Ні, я, напевно, так би й помер, не дізнавшись, що таке щастя, якби ви не прийшли до мене сюди, в в’язницю ». Почуття горя і втрати настільки велике, що через три дні після страти Сореля пані де Реналь помирає, обіймаючи своїх дітей.
