У коломийках про минуле народу чується нарікання на підневільну працю, гірку солдатчину, вимушену еміграцію.
У коломийках розкривається світ дзвінкої краси, чистих, піднесених почуттів, дотепів, іронії, жартів та глибоких соціальних узагальнень.
Як тільки перші весняні промені пробіглися по землі, у лісі відкрила очі квіточка. Солодко потягнувшись, вона озирнулася навколо. Бр-р-р, - здивувалася, побачивши чорну землю, самотні стовбури дерев і сиве небо. Чому все таке сумне? – запитала сама себе. І набравши у стебельце побільше повітря, гукнула:- Агов! Є хтось? Відізвіться!У відповідь тиша...- Аго-о-ов!..- Тут я, - почувся поряд голос.- Ой, - від несподіванки квіточка аж підстрибнула.А на неї усміхаючись дивилася білосніжна красуня. Витончені лінії пелюсток, тоненьке стебельце і неймовірно сонячна посмішка. - Ти хто? – замилувалася квіточка.- Я твоя сестричка, - відповіла та.Але помітивши, що квіточка геть розгубилася, пояснила:- Ми з тобою проліски. Ми діти весни. Ми першими серед усіх квітів сповіщаємо про те, що зима позаду.- І я теж така гарна?- Звісно. Ось поглянь, - і білосніжка показала сестричці у дзеркальце води. А звідти дивилося два гарних личка. - Та ми ж близнючки! – заплескала листочками квіточка.- Еге-ж! Ми схожі. І нас дуже багато. Озирнися лишень навколо.А у весняному повітрі вже звучала пісня: Ми весняні діточки,Білосніжні квіточки.Землю прикрашаємо,Килимом встеляємо.Про весну віщуємо,Радість всім даруємо.Так сотні молочно-білих пролісків будили своїм співом природу. Вступала у свої права весна.Думаю поможет
Повість українського письменника Б. Харчука є притчею, яка має в собі багато фантастичних і казкових елементів. Але головна думка цього твору досить ясна для читачів. Автор повісті прагне своїх співвітчизників навчитися жити в гармонії з природою, невпинно трудитися заради добробуту суспільства, заради добробуту своєї родини, та боротися за здійснення своїх мрій. У нашому житті досить часто буває так, що по-справжньому неординарних і талановитих людей не розуміють, їх цураються, зневажають і ображають. Але вони все одно не відступаються від своїх мрій, свого бачення справедливості і добра, свого відношення до людей та прагнення зробити якнайбільш для суспільства. <span>Наприклад, однією з одвічних мрій людства була мрія навчитися літати. І ця мрія здійснилася завдяки таким людям, як головний герой повісті Б. Харчука «Планетник».</span>
В русской литературе XIX века образы Евгения Онегина и Печорина стали символами эпохи. В них соединились типические черты представителей дворянского сословия с выдающимися личными качествами, глубоким интеллектом и силой характера, которым, увы, не нашлось применения в условиях глубокого нравственного кризиса, ставшего главной приметой времени в 30-е – 40-е годы. Непонятые в своем кругу, лишние, они понапрасну растратили свои силы, так и не сумев преодолеть нравственную глухоту современников и мелочность общественного мнения, считавшегося главным мерилом человеческих ценностей в высшем свете. При всей похожести, Онегин и Печорин наделены яркими индивидуальными чертами, благодаря которым интерес к этим литературным героям проявляют и современные читатели.
Що таке щастя,
кожен розуміє по-своєму, адже кожен з нас — індивідуальність, що має власні
інтереси та уподобання.
<span><span>Для когось
щастя—це мати автомобіль найновішої моделі, хорошу професію, добре
облаштовану квартиру з меблями, від яких тріщать стіни, та гаманець,
наповнений зеленими папірцями —доларами. Можливо, це і є якась сота частина
щастя. А може, й ні. Але, на мій
погляд, щастя усе ж таки не в цьому. Щастя — це мати вірних, незрадливих
друзів, здатних у будь-яку хвилину прийти до тебе на допомогу. </span><span>
Я знаю, якщо станеться біда, я можу
розраховувати на тверду руку друга. Він допоможе мені порадою, він запропонує
реальну допомогу. </span>Не
так багато треба нам у сучасному житті. У всіх є можливість працювати та
забезпечити себе всім необхідним. А ось без спілкування людина жити не може.</span><span> </span>