1. Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою... <span>2.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.</span> <span>3.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...</span> <span>4. Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього!</span> <span>5. Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху. </span><span>6. Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав! Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.</span>
Моя Батьківщина — Україна<span><span>У кожної людини одна Батьківщина. Це те місце на її великій території, де вона народилася, виросла, яке не раз проміряла своїми ногами.
Моя Батьківщина —Україна.
Я щаслива з того, що народилася і живу саме в Україні. Я люблю її за безмежні, красиві, неосяжні простори. Вийди в поле — і ти залюбуєшся полями високого жита, яке стоїть неначе дві високі стіни. Увійди в нього — і тебе сховають його колоски. Тільки синє небо є твоїм дороговказом. Милує душу така краса. Здається йшов би вічність цією стежкою, аби вона не кінчалася.
А архітектура міст українських! Київ, Харків, Львів. Вона свідчить про високий рівень культури наших пращурів.
Хто не милувався Софією Київською і Золотими воротами княжого міста, Видубицьким монастирем и Києво-Печерською лаврою з Успенським собором, старовинним Подолом сивочолим Борисфен-Дніпром? Все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться наша земля.
Ось уже п'ятнадцять століть височіє н дніпровських схилах Золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір'ю міст руських», відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав Європи Київської русі.
Оглядаючи з високості київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли чиї ми діти? Хочеться знати, хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому і якою мовою спілкувалися наші предки, якого походження слово «Україна».
Оглядаючи з високості рідну землю, захоплюєшся її красою і величчю. Яка широчінь! Який простір! На заході постають зелені Карпатські гори, на півдні золотиться море золотої пшениці, на сході встають терикони донецьких шахт, на півночі багряніють червоною калиною ліси.
І все це моя Батьківщина — Україна.</span> </span><span> </span>
Климко є знедоленою сиротою. На роки його дитинства прийшлася страшна війна. Проте, вона не знищила його духовно, навпаки, загартувала, надала сили та залізної волі. Серце хлопця сповнене доброти і співчуття. Маленький Климко зустрічається в обличчя з небезпекою, знайомиться з хорошими людьми, які допомагають йому так само віддано, як і він своїм товаришам. Він знає, що його чекають. Тому, зібравши всю силу та волю, йде, несучи важкий мішок. Але не судилося цій мужній людині побачити вільне життя. Климко — символ мужності та хоробрості, надій та віри.
Давні корені мають українські думи. Вони доносять до нас спогади народу про героїчне минуле України та відданих рідній землі героїв. Одним із таких чудових творів, який зберігся до наших часів, є «Дума про Марусю Богуславку». Мені дуже сподобався цей твір, особливо образ головної героїні — Марусі Богуславки. Він видався мені цікавим і неоднозначним.
Доля Марусі була трагічною, як і доля багатьох українців періоду татарської навали. Українських дівчат часто забирали у неволю, і все життя вони змушені були служити загарбникам. Однією з таких дівчат і була Маруся Богуславка, серце і душа якої належали рідному краю і народові. Адже не забула вона християнських свят і «святий празник, роковий день Великдень». Побачивши в темниці сімсот козаків, які перебували у неволі вже тридцять років, дівчина вирішила допомогти їм. Спочатку вона нагадала їм про велике свято на їх рідній землі. Козаки засмутилися і почали проклинати бранку. Але Маруся пообіцяла випустити їх на волю. Отримавши ключі від свого пана, вона відчинила темницю і звільнила козаків:
Ой, козаки,
Ви, бідші невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте…
Вона просить звільнених бранців заїхати до її родини в рідне місто Богуслав. Вона не хоче, щоб батько «збував великих маєтків» і викупляв її. Минуло багато часу, і дівчина вже перейняла іншу віру «для роскоші турецької. Для лакомства нещасного». Але я гадаю, що не можна вважати, ніби Маруся « потурчилась, побусурменилась». Хоча її життя пройшло в неволі, але героїчний вчинок залишився в пам’яті народу і вилився в думі.