1. Хто такий Богдан Хмельницький.
Чи не той то хміль, Що коло тичин в’ється? Ой, той то Хмельницький, Що з ляхами б’ється. Чи не той то хміль, Що по пиві грає?.. Ой, той то Хмельницький, Що ляхів рубає. Чи не той то хміль, Що у пиві кисне? Ой, той то Хмельницький, Що ляшеньків тисне.
2. Подвиги Хмельницького.
Гей, поїхав Хмельницький К Золотому Броду, — Гей, не один лях лежить Головою в воду. "Не пий, Хмельницький, дуже Золотої Води, — Їде ляхів сорок тисяч Хорошої вроди". "А я ляхів не боюся І гадки не маю — За собою великую Потугу я знаю, Іще й орду татарськую За собой веду, — А все тото, вражі ляхи. На вашу біду".
3. Богдан б"ється з ляхами.
Ой, втікали вражі ляхи — Погубили шуби... Гей, не один лях лежить Вищиривши зуби! Становили собі ляхи Дубовії хати, — Ой, прийдеться вже ляшенькам В Польщу утікати. Утікали вражі ляхи, Деякії повки, — Їли ляхів собаки І сірії вовки. Гей, там поле, А на полі цвіти — Не по однім ляшку Заплакали діти. Ген, там річка, Через річку глиця — Не по однім ляшку Зосталась вдовиця...
Нарешті ми з сім’єю біля моря. Як добре, що можна цілий день відпочивати. Мама поряд і не поспішає нікуди, тато вчить мене плавати. Ми разом плануємо день, розважаємося. Дні, на жаль, летять швидко. Я вже добре вивчила місцевість, тому батьки іноді відпускали мене погратися з іншими дітьми на невеликий майданчик. Там завезли спеціально для дітей пісок, бо навколо була галька, і ми з радістю будували замки.
Ось і того дня я була архітектором на будівельному майданчику. Будівництво вже майже завершувалося, коли маленька дівчинка почала руйнувати наш замок. Вирішила пояснити їй, що так робити не можна, але вона нічого не хотіла слухати. Залишалося тільки поскаржитися мамі неслуха. Та ніхто не відгукнувся на моє запитання: «Чия це дівчинка?» І раптом чую, що по радіовузлу передають повідомлення, що зникла дівчинка трьох років у рожевому купальнику і білій панамі. Тоді я взяла маля за руку і повела до радіовузла. Там стояла її заплакана мама. Обидві були раді зустрітися, жінка подякувала мені. Я ж поспішила до своїх батьків, бо й вони могли кинутися мене шукати. Швиденько прибігла до них і розповіла про випадок. Батьки похвалили мене, тато купив морозиво.
Як чудово, коли все закінчується добре. Радісно стає на серці, коли відчуваєш, що твій вчинок приніс радість іншим людям. Приємно робити хороші справи.
Доля Григорія Сковороди мене не просто зацікавила, а вразила. І дивлячись на зображення чоловіка в довгому строгому вбранні, я все намагалась уявити собі його життя й хоч трішечки зрозуміти його душу, звертаючись по допомогу до відомостей із біографії Сковороди та до його творів, зокрема до афоризмів.Народився він у сім’ї малоземельного козака, з дитинства виявив гострий розум. Цікавився науками й музикою, вчився, а потім вирушив за кордон — пізнавати світ. Збагачений досвідом, повернувся на Батьківщину й зайнявся педагогічною діяльністю. Сковорода був незвичайним учителем. Мандрував пішки містами й селами й в живих розмовах учив людей. І де б не з’являвся цей дивний учитель, відразу збирались навколо нього люди і слухали його мудрі слова. Так і виникає перед моїми очима картина: сидить на камені при дорозі чоловік у простій селянській свиті, розповідає щось, і розуміють його слухачі, що «з усіх утрат втрата часу найтяжча», «нерозумно випрошувати те, чого сам можеш досягти», «ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись значить не жити, а бути мертвим…»А він жив. Дивним, незбагненим було його життя, але сповненим любові до людей, до природи, до щирих друзів. «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю» — зазначав мандрівний філософ.Не став «стовпом церкви і окрасою манастиря», відхилив милостиву пропозицію цариці переселитися до Петербурга, обравши вільне життя. Нехай з торбою за плечима, нехай без власного житла, але вільне. І знову я намагаюсь зрозуміти філософа: чому тікав від світу, чому так боявся втратити свою внутрішню свободу, відкривши комусь душу? Чому, перебуваючи серед людей, усе ж залишався самотнім?Вразило мене не тільки життя, а й смерть Сковороди. Філософ викопав власноруч собі могилу, ліг на лаві й спочив навіки. Нам залишились тільки його рукописи і все те ж питання: «Ким був Григорій Сковорода? »<span>«Світ ловив мене, та не спіймав», — написано на могилі філософа. Дійсно, не спіймав. Сковорода, який вважав волю найбільшою цінністю на світі, вільним залишився назавжди.</span>
Ответ:
Саме така думка прийшла й до голови головного героя твору, багатого шляхтича, чиновника земського суду Мартина Борулі. У нього є заповітна мрія – зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Після того, як пан Красовський назвав Мартина «бидлом», а його сина – телям, доведення «дворянської лінії» стало для нього справою честі.
Не звертаючи уваги на те, що він викидає гроші «на вітер», Боруля наполегливо і навіть із завзяттям судиться, не бачачи і не розуміючи , що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой не зумів би пояснити, для чого він так прагне дворянства, адже в його житті і так все гаразд. Він має дружину, сина і доньку, веде чимале господарство.
Смішно дивитися, коли Боруля, який звик прокидатися спозаранку, щоб бути схожим на дворянина, намагається по-панські довго лежати у ліжку, хоч й нього й болять всі боки від того лежання. Своїх дітей Мартин Боруля змушує називати його «папінька», а дружину – «мамонька». Дочці він не дає працювати, щоб вона звикала до дворянського життя.
Скільки грошей даремно витрачається на дворянський антураж! Не можливо серйозно спостерігати за спробами героя п’єси бути благородним: очікуючи «кофій», який повинні привезти з міста, Боруля просить дружину дізнатися, що ж з ним робити: «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?».
Хоча Мартин Боруля і гарний батько, але засліплений дворянством, він ледь не зламав життя своєї доньки Марисі. Він відмовив сватам Миколи, коханого парубка Марисі, пояснюючи це тим, що «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…». Боруля в чоловіки доньці готовий взяти навіть регістратора Націєвського – несерйозного міського франта, балагура, який ще й любить випити за чужий кошт. Марисю дуже дивує така зміна в батькові, адже вона була вихована зовсім по-іншому.
Объяснение:
Пафос-це натхнення, почуття ентузіазму,пристрасне переживання душевного піднесення,викликане певною ідеєю чи подією
