У пригодницькій повісті Михайла Коцюбинського "Дорогою ціною" перед нами постає період, коли вже була ліквідована Задунайська Січ і в Україні існувала панщина. Селяни були закріпачені, козацтво повалене, але були й ті, хто не збирався коритися цій системі.
Час від часу селяни тікали за Дунай, до турецьких земель, так само вирішили зробити головний герой твору Остап та його кохана Соломія, яка втекла від чоловіка і замаскувала себе під козака. Їхній шлях був непростий, сповнений перешкод, але це був шлях до свободи і вони знали його вартість. Коли головні герої перепливали через Дунай, Остапа випадково підстрелили, тоді Соломія ледве дісталась твердої землі з коханим. Поки дівчина шукала порятунку, Остап був один у плавнях. У хлопця була агонія, йому ввижався дідусь, який був славним козаком і привчав онука змалку до своєї справи. У цей час відбулась сутичка Остапа із вовком, де він, хоч і кволий, але з усіх сил намагався вижити, бо знав, що Соломія на нього розраховує. Навіть у цій ситуації, людський дух, дух українця, не згас. Згодом, втікачі оселилися у циган-грабіжників, звісно, за певну плату. Через такий прихситок, ще хворий Остап був заарештований разом з циганами за їхні брудні справи. Тим часом, Соломія у місті зустріла давнього знайомого Івана і вони разом спланували порятунок Остапа. Вони не опустили рук, не дозволили забрати волю свого товариша. Полонений був врятований від турецької варти, але дорогою ціною: Івана підстрелили, а Соломія потонула у холодній воді. Така бажана свобода забрала у Остапа все, проте він зміг її здобути, не скорився.
Отже, як ми бачимо, твір розпочинається словами<span> автора про героїчну історію українського народу, про його нескорений вільнолюбний дух. І протягом усього твору головні герої підтверджують цю думку своїми вчинками, своїми роздумами та своїми серцями.
</span>
Озираючись на ті далекі страшні часи, ми, громадяни сучасної незалежної держави, повинні радіти, що справдилась мрія наших пращурів, за яку вони проливали свою кров і віддавали душу.
Слід сказати про трагічну долю свідомої інтелігенції: письменників, учителів, лікарів, які через свої гуманістичні переконання були засуджені на тяжкі роки заслань, де більшість з них закінчила своє життя в тяжких муках і стражданнях, але не зломилася морально. І ці репресії продовжувалися роками. Навіть у тяжкі роки війни жахлива фабрика смерті не припинила своєї діяльності. Зайвим, напевно, буде нагадувати про події страшного голодомору 1932 — 1933 років, коли так званий «батько» слов’янських народів, втомившись боротися з бажанням незалежності наших громадян, втілив у життя нелюдську програму своєї хворобливої уяви. Скільки людей нашої багатостраждальної країни загинуло з легкої руки безжального тирана, ката українського народу, який невпинно глузливо стверджував, що «жить стало лучше, жить стало веселей». За період з 1932 по 1933 рік населення нашої країни зменшилося приблизно на двадцять мільйонів. Двадцять мільйонів ні в чому не винних людей загинули жахливою тваринною смертю.
Я вважаю, якщо вже ми народилися в цій країні, колись великій і могутній, а зараз спустошеній і знекровленій, то ми не маємо ніякого права бути байдужими до неї та її тяжкої долі, дурити і знову ображати її, і так вже ображену. Ми повинні разом, цілою нацією показати всім, чого варта Україна і наша любов до неї. І я впевнена, що всі разом ми здійснимо таку бажану мрію. І зробимо це на честь наших загиблих предків.
<span />
Найвищої емоційної напруги сповнений в оповіданні епізод незвичайної смерті мужніх дідів. Платон і Савка гинуть, потопивши посеред Десни свій човен, вщерть наповнений фашистами. Ця драматична сцена теж працює на основну ідею твору. Адже героїчний вчинок дідів — це приклад мужності та відваги для відступаючих бійців, це переконливе підтвердження істинності та щирості їхньої науки. Образи дідусів Платона і Савки у творі символізують невмирущий героїчний дух рідного народу. Невипадково для цієї ситуації письменник-романтик обрав саме « крайню» вікову категорію — старість. Вона якраз увиразнює кращі народні риси: глибоку мудрість, зневагу до смерті, сміливість, здатність до самопожертви в боротьбі з ворогом.
Жили на одній березі дві пташки-сусідки. Одна з них - Сорока, вважала себе великою панею, ходила лише у капелюшках, була дуже заможною і не мала дітей. Інша - Горобчиха. Ця була скромною, одягалася сіренько, у неї була купа галасливих діточок-гороб*ят, які завжди хотіли їсти.
Сорока завжди вихвалялася своїм розумом і багатствами. На ринку вона завжди купувала лише найдорожчі делікатеси. А Горобчиха була тихенькою, мовчазною, бо завжди мала один клопіт - як прогодувати своє сімейство. Тому й на базарі вона купувала лише хліб та дешевий сир. Одного разу зустрілися сусідки по дорозі на ринок та й пішли поряд. Аж раптом бачать - лежить на стежці два камінці. Один - блискучий, аж сяє на сонечку. А інший - тьмяний, сіреньки. От Сорока, будучи хитрою, відразу схопила блискучий, та й каже - цей діамант не для тебе, сірої мишки, тобі вистарчить і камінця. Та й гордо пішла геть. А бідна Горобчиха зітхнула тяжко, підняла камінець, та й думає: " Ну хоч діткам принесу гратися". Але взяла та й потерла камінь. І раптом камінь засяяв. Під шаром пилу виявився справжній діамант. Горобчиха занесла його на базар, продала та й стала жити зі своїми дітками у достатку.
А що ж Сорока? Вона всім вихвалялася, що це справжній діамант. Але одного разу побачив цей камінець Грак-ювелір, та й посміявся з пихатої Сороки. Це виявився звичайнісінький шматок скла.
<span>Ось така історія. Не все те золото, що блищить.</span>
