Олександр Довженко писав: «Українська пісня — це історія українського народу, народу-трудівника, народу-воїна». Важливе місце серед пісенних скарбів нашого народу посідають історичні пісні. Саме в них вдячні сини і доньки України оспівували сміливість, відданість, жертовність захисників рідного краю.
Справжніми лицарями свого часу були козаки. їхні подвиги знані не лише в Україні, а й за її межами. Історії відомий факт, який розповідає про те, як козаки на чолі зі славним гетьманом Сагайдачним допомогли французам захистити фортецю від ворогів.
Саме про них, відважних лицарів, розповідають нам історичні пісні. Одним із яскравих пісенних образів є образ козака Байди. Слухаєш «Пісню про Байду» — і серце огортає почуття гордості та суму одночасно. Радієш з того, що Байда зберіг людську гідність — вистояв перед спокусою. Спокушав його «цар турецький» славою, грошима, знатною дружиною. Але для козака найбільшим скарбом була особиста воля та свобода народу, Батьківщини. Свої ідеали він захищав до останнього подиху, як справжній воїн, Байда помирає зі зброєю в руках. А сумуєш тому, що Вітчизна втратила відданого захисника.
Надзвичайно популярною у народі була пісня про козака Морозенка. Він, сильний духом воїн, повів свій загін проти татар. Вороже військо було численнішим, але козацького ватажка це не злякало:
Бились наші козаченьки
До ночі глухої, —
Полягло наших чимало,
А татар утроє.
Не повернувся Морозенко до рідної домівки. Закатували його нелюди в людській подобі — «вирвали серце». Багато і його побратимів наклали головою у ворожому краї. Безмежним було горе матерів, які оплакували загиблих своїх синів. Та чим більше проливалося сліз, тим завзятіше козаки нищили ворогів.
Ще одна сторінка нашої історії була написана кров’ю. Вона розповідає про славні роки Національно-визвольної війни, яку очолив Богдан Хмельницький. І особливою любов’ю і повагою ставився народ до свого гетьмана. У піснях його називали «батьком Хмелем», оспівували його подвиги. Не обійшов народ шаною і гетьманових побратимів: славного кошового Івана Сірка, відважного воїна Максима Кривоноса, талановитого ватажка Івана Богуна.
Минали роки за роками. Час загоїв криваві рани, висушив гіркі сльози, але завдяки пісні в пам’яті народній назавжди залишаться імена справжніх лицарів-захисників. Їхня мужність, сміливість, відвага є взірцем для лицарі її нового часу.
Постелився або простелився
Я так думаю)
Маринка,потрібно радіти дощу,коли падає дощ ростуть усі рослини.
День прозорий мерехтить, мов пломінь,
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить.
Рватись вгору чи летіть в безодню.
Віршовий розмір - хорей п"ятистопний.
Народився 8 січня 1935 року в с. Біївці (Лубенський район, Полтавська область, Україна). За життя Симоненко світ побачив лише один збірник його поезії «Тиша і грім» (1962), друга збірка віршів, «Земне тяжіння» (1964), вийшов вже після смерті поета. Його твори видавалися і перевидавалися до 1968 року, після цього, більше ніж на десятиліття творчість Симоненка зникло з карти української літератури. Повернення поета в літературний процес відбулося в 1981 році, коли був випущений збірник його поезії «Лебеді материнства».З 1990-х років і аж до теперішнього часу (2016) роботи Симоненко регулярно перевидаються, його твори включені в обов'язкову шкільну програму [1].
Писати вірші почав у студентські роки. В умовах доскіпливій радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій и Лоскотон» (1963). Зате вже в ті роки набули великої популярності самвидавні вірші Симоненка. Тематично вони становили сатиру на радянський лад ( «Некролог кукурудзяну качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого Чоловіка»), опис важкого життя радянських людей, особливо селянства ( «Дума про щастя», «Одинока матір») , викриття жорстокостей радянської деспотії ( «Брама», «Гранітні обеліски, як медузи ...»), таврування шовінізму ( «Ні, не вмерла Україна!», «Курдському братові») і так далі. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України ( «Задивляюсь у твої зініці», «Є тісячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).
Саміздатовскім творчістю Симоненко, за визначенням критики, став на шлях, вказаний Тарасом Шевченком, і увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України другої половини XX століття. Йому дуже подобалося творчість Т. Шевченка і він намагався бути схожим на нього. Доля літературної спадщини Симоненко невідома. Його самвидавівська поезія, в Радянській Україні в незначній частині опублікована в спотвореному вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами щоденника поета «Окрайці думок») в журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965, 1973) завдяки Андрію Прасолову. В УРСР після смерті Симоненка з його спадщини видано: казка «Подорож у Країну Навпаки» (1964), збірка віршів «Земне тяжіння» (1964) і вибірка з творчості «Поезії» (1966), збірка новел «Вино з троянд» (1965 ; ці новели також увійшли до другого видання збірки «Берег чекань» за кордоном).
У 1963 році Симоненко був затриманий в напідпитку стані (так викладено в офіційній версії інциденту) на залізничній станції Черкаси і побитий співробітниками міліції в транспортному відділенні міліції залізничної станції ім. Тараса Шевченка (м Сміла). Побої сприяли розвитку онкологічного захворювання нирок. Помер в головній обласній лікарні 13 грудня 1963 роки від раку нирок. Похований в Черкасах [2] [1].