Читаючи твори Г. Сковороди, я не припиняв дивуватися з того, наскільки глибоким є їх зміст, наскільки актуальними, необхідними та просто красивими є філософські ідеї, висловлені в них.Однією з головних ідей філософії Сковороди була ідея так званої сродної праці. З дитячих років, ще юнаком, майбутній філософ та письменник звик допомагати своїм батькам. Щастя, що ця допомога давала йому справжнє задоволення, бо його батьки — звичайні селяни — змогли вказати дитині на те задоволення, яке може приносити праця заради власного добробуту. Пізніше усе пережите в дитинстві Г. Сковорода висловив у своїх творах, та власній філософській теорії. Він навчав, що кожна людина має працювати. Бо ледарювання призводить до деградації насамперед духовної, воно ніби уповільнює життя людини, робить його беззмістовним та безбарвним. Тільки праця в змозі позбавити людину песимізму, нудьги та сірості. Але ця праця має відповідати покликанню людини, найтоншим порухам людського серця.На жаль, тогочасне суспільство зовсім не зважало на природні нахили людини. Коли дитина народжувалася в бідній селянській родині, майже упевнено можна було сказати, що все своє життя вона працюватиме на землі. Коли ж дитина з’являлась на світ в родині ремісника, вона також, скоріше за все, ставала ремісником, переймаючи від батька його професію, те саме стосувалося духовенства тощо. У східних країнах, зокрема в Індії, протягом багатьох сторіч існував кастовий поділ суспільства. Наприклад, були ремісники, торговці, воїни, духовенство. Отже, дитина від народження не могла змінити своєї кастової приналежності, змушена була з малих років пізнавати часто нецікаву для себе справу. Але що робити, коли син воїна не має бажання братися до зброї, прагне життя спокійного і усамітненого, має хист до мистецтва. Або коли майбутній церковник знаходить розраду і щастя в щоденній праці на землі, в створенні чогось матеріального, у відчутній допомозі людям? Відповіді на це питання не було. Звісно, в українському суспільстві такого явного поділу за кастами не було, проте ця проблема поставала дуже гостро.Григорій Сковорода помітив таку несправедливість і обміркував шляхи її подолання. Він дійшов висновку, що головне — вчасно помітити нахили дитини і в жодному разі не створювати перешкод на шляху її духовного та професійного розвитку. Коли дозволити селянській дитині, якщо вона того хоче, стати музикою і все своє життя присвятити цьому справді прекрасному мистецтву, а синові монарха дати змогу працювати на землі, якщо він не має бажання, а головне — хисту керувати країною, люди стануть щасливішими. Коли займаєшся улюбленою справою, навіть результативність твоєї діяльності відчутно збільшується. Але Григорій Сковорода міркував не тільки про щастя кожної людини окремо: коли кожен бути займатися своєю сродною працею, саме суспільство стане краще, бо кожна людина — від хлібороба до полководця — робитиме свою справу творчо, професійно і з задоволенням.<span>Ідея сродної праці, що її висловив Григорій Сковорода, була по-справжньому новаторською для тогочасного йому суспільства. Можливо, вона навіть у чомусь змінила його лад, але, за великим рахунком, все лишилось, як і було. Дуже жаль, що і зараз часто ми зустрічаємо людей, що займаються «не своєю справою» з примусу або в гонитві за грошима та суспільним статусом. Я думаю, таким людям варто було б звернутися до творів Г. Сковороди, уважно прочитати їх та переосмислити своє життя, доки ще не пізно…</span>
Мирослава:
1.
Мирослава — дівчина-русинка, дочка боярина Тугара Вовка. При народженні
втратила матір; виховувала її проста селянка, змалку привчаючи дівчину до
всякої роботи.
2. Мирослава зростала
духовно багатою, незалежною, але зовсім не знала життя, була обмежена у
спілкуванні з людьми (тому й не підозрювала про темні справи батька). Звідала
виховання (навчилася володіти зброєю, бути витривалою). Головне для Мирослави —
бути вірною собі, завжди діяти так, як підказує сумління і серце, тому дівчина
виступає проти батька на боці тухольців, стає справжньою патріоткою, має
розвинене почуття справедливості. Вона не осквернила свого роду, рідної землі,
не зрадила, як її батько, а стала на праведний шлях боротьби з ворогом.
<span>3. У Мирослави ніжне серце,
але водночас вона — жінка-воїн: єдина з жінок брала участь у небезпечних ловах
на дикого звіра. Смілива, вольова, потрапивши в смертельну небезпеку, не
розгубилася. (Пропонуємо учням
зачитати або вивчити напам'ять уривок, в якому змальовується двобій Мирослави з
ведмедицею). У боротьбі тухольців з монголами дівчина виявляє себе
справжнім патріотом, мужнім, розумним, кмітливим воїном. Вчить тухольців робити
смертоносну зброю — метавки, сама бере участь у бою. Найяскравіше її основні
риси характеру проявляються у конфлікті між батьком-боярином і тухольською
громадою. Дізнавшись, що батько —зрадник, Мирослава відмовляється від нього й
переходить на бік тухольської громади. (Зачитуємо уривок з тексту.)</span>
<span>4. Доля Мирослави,
безумовно, трагічна. Дівчина любить батька, прагне врятувати його честь,
повернути на шлях єднання з народом, але це їй не вдається. Вона не знаходить
йому виправдання, бо через нього гинуть сотні невинних людей. Мирослава
покохала простого хлопця, який в очах її батька був хлопом. Близькими їй стали
Тухольщина та її мешканці. Вона намагається врятувати з полону Максима, не
задумуючись, що буде з нею самою. Виступає проти рішення Захара Беркута розбити
ворогів до останнього, вбивши при цьому й сина. «Замість батька дала їй доля
брата ... і мужа ...» Максим і Мирослава отримали благословення від Захара
Беркута. (Зачитуємо.)</span>
5. Портрет змальовано
народно-поетичними засобами. Її тонкий стан порівнюється з тополею; вона
«звинна, як вивірка», «рум'яніється, як рута», в неї «чорні, палкі очі».
Тухольці, милуючись нею, говорили (характеристика іншими персонажами): «От
дівчина! Тій не жаль би бути мужем». «Дивна дівчина! — думалось йому
(Максимові) раз по разу, — такої я ще й не видав ніколи!» «Дівчино! Чародійська
появо! — скрикнув він (Максим), вдивляючись у неї напів з тривогою, а напів з
глибоким поважанням. — Хто ти, і хто прислав тебе сюди з такими вістями? Бо
тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Ні, ти, певно,
дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.»
<span>Мова героїні багата,
пересипана епітетами і порівняннями. У висловлюваннях Мирослави любов, поєднана
з почуттям власної гідності. (Зачитуємо
діалоги Мирослави з батьком, Максимом, Захаром Беркутом.)</span>
6. Автор ставиться до своєї
героїні з любов'ю і повагою. Він зачудований нею, пише, що все в ній зливалося
в таку «дивну чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, той довіку не
міг забути її лиця, її ходи, її голосу».
<span>Максим:
Мужність, відвага
Максима викликали захоплення навіть у самого Тугара Вовка: «їй-богу, славний
молодець ... Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би
очарувати своєю рицарською вдачею!» Даючи устами ворога таку високу оцінку
вчинків Максима, І. Франко ще більше героїзує цей образ.
Сподіваюся що я вам допоміг!</span>
небо - здавалося пташиним морем , небо було блакитне та прозоре як дзеркальце
лелеки - як літаки кружляють над домівками , вертольотики ,
напиши автора бо я можу з иншого твору відповідь дати !!!!
якщо допомогла то напишіть мені будь ласка
3 розділ 1.Прихисток для Климка 2.Товариші хлопчика 3.Прихід італійців 4.У місті 5.Зустріч з Наталею Миколаївною
4 розділ 6.Подорож за слов’янською сіллю 7.Стара бабця 8.Подарунок Швеця 9.Випадок з поліцаями
5 розділ 10.Пропозиція тітки Марини 11.Жорстокий німець 12.У потязi
