Напиши в интернете этот же вопрос, на него уже есть ответ на этом сайте
Це був звичайний зивовий день,усе було таке біле та сріблясте що аж очі сліпить.Я як звичайно гралася на дитячому майданчику разом з друзьями.Потім мені спало на думку зліпити снігову бабу.У нас вийшла дуже гарна снігова баба.Але коли вже був час йти до дому то ми подумали що сніговичок буде дуже сумувати один.Тому ми попросили одного з дорослих на дитячому майданчику подивитися за ним поки нас не буде.
Реґіна — сирота, але вона тип психологічно нестійкий, слабкий, податливий, схильний коритися. Вона змалку звиклася з нещастями, змирилася з їх невідворотністю, не виробила в собі житейського імунітету.В образі Реґіни приваблює її глибокий внутрішній світ меланхоліка, здатність на справжнє почуття. Попри це, слабкість характеру невідворотно дається взнаки: дівчина навіть не думає протестувати намірам тітки видати її за зовсім чужу, незнайому людину, – попри те, що якраз перед цим вона зустріла своє кохання і усвідомила це. За такі речі життя карає. Десять років у холодних пазурах збоченця Стальського – це може й надміру жорстоко. Але завважмо: весь цей час вона не насмілися цьому протистояти інакше, як слізьми й самобичуваннями. Скажемо так: не насмілилася протестувати сама, наївно надіючись на доброго священика, що напоумить її потвору-чоловіка. Відтак же, коли Євгеній у хвилину психологічної слабкості, спричиненої враженням від раптової зустрічі з нею, пропонує Реґіні кинути все, вкрасти її і втекти світ за очі, вона лише спочатку реагує адекватно – охолоджує його хвилинний намір; насправді ж сприймає в глибині душі його слова за чисту монету і сподівається на них, – адже, прийшовши до Євгенія увечері напередодні вирішального для його кар’єри дня і “підставивши” його таким чином, вона підтверджує, що їй ідеться зовсім не про розлучення зі Стальським… Такі мазохістичні натури, доведені до крайньої межі відчаю, таки здатні на поступок, але – лише на один. Так сталося і з Реґіною: вона вбиває Стальського, але й самій їй після цього уже не жити.
В чих рядках заповіту Тарас Шевченко
Хотів сказати що ми настоящі патріоти
і ми немаємо здаватися не прияких обставинах
Повість «Тореадори з Васюківки» теж про гру, вигадку, фантазію. Романтика щоденних пригод так захопила двох друзів Івана Реня і Павла Завгороднього, що іноді вони втрачають відчуття межі між реальністю та уявним світом, створеним ними самими.
Вже з перших рядків повісті починаєш розуміти: доведеться сміятися. І сміятися багато та весело. Такий незвичайний колорит сільського дитинства зобразив письменник. Пригоди героїв повісті починаються змалку. Пискнув неправильно хлопчина власне ім'я. От і прозвали Явою на все життя. Але немає коли засмучуватися з цього приводу, бо виникає стільки справ, що не вистачає часу замислюватися над тим, як там тебе називають. Та ще й є друг Павлуша, який виручить і допоможе що-небудь придумати.
Ява і Павлуша не просто вигадники. Це дві «бомби уповільненої дії», хоч у їх вчинках немає злого умислу, а тільки добрі наміри. Адже добру справу хотіли зробити хлопці, коли проводили першу лінію метро у Васюківці. Порятунок маленького песика Собакевича із занедбаної криниці взагалі можна назвати подвигом без будь-яких жартів: далеко не кожен спуститься на дно напівзруйнованого колодязя. Щоправда, енергія у хлопців б'є через край. Тому навіть добрі справи часто перетворюються на комічні ситуації, що викликають сміх.
Повість В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» вражає динамічністю подій. Не встигає закінчитися одна пригода з її головними героями, а вже починається інша. І щоразу фантазерам Яві та Павлуші, які сплутали вигадки з дійсністю, доводиться виплутуватися з комічних ситуацій.
Вони захоплено уявляють, як відбудеться вперше в історії Васюківки таке вражаюче видовище, як бій биків. Подивитися на тореадорів Івана Реня і Павла Завгороднього приїдуть з усієї України, їх покажуть по телевізору. Але що поробиш, якщо корова Контрибуція не розуміє добрих намірів сміливих тореадорів і заганяє їх у багно.
Відважні Ява і Павлуша готові врятувати сільського винахідника й умільця Фарадейовича. Але й ця пригода завершується комічно: вибухає не бомба, а глиняний глечик. Хлопці вкотре потрапляють у халепу. Замість винагороди їм доводиться ліквідовувати сліди свого перебування у хаті Фарадейовича.
Даремно не розуміють добрих намірів «тореадорів» ні їх рідні, ні односельці. Але друзі чужої іронії не сприймають. «От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці!» — каже про них дід Саливон. Ява і Павлуша сприймають дідові слова «за чисту монету». Вони згодні, щоб всі про них так говорили, щоб слава гриміла на всю Васюківку. Хоч слава про них і так гримить.