Ответ:
Объяснение:
У творі М. Стельмаха "Гуси-лебеді летять" читач поринає у дитинство автора - часи, коли шанувалися українські традиції. Читаючи твір, ми маємо змогу познайомитись зі звичаями та традиціями українців. Твір насичений прислів'ями та приказками.
Сто друзів - це мало, один ворог - це багато.
Над шкурою дрижати - людиною не жити.
Де не посій, то вродиться.
Ці влучні народні вислови дозволяють нам пізнати чим жив народ, який світогляд мав. Вміло автор передає і розуміння сенсу життя, особливості побуту українців. Так, матір хлопчика каже: "Хоч ми й бідні, та маємо квіти і в городі і на комині, і на полотні, яке зодягає нас". З особливою любов'ю наші предки ставились до землі, мали давні традиції її обробки. Батьки Михайлика розуміють, що земля - їхня годівниця, тому дотримуються усіх звичаїв, пов'язаних із її обробкою.
Мета: продовжити аналіз ідейно-художнього змісту повісті І. Франка «Захар Беркут» (V, VI розд.), охарактеризувати образи Максима, Мирослави; розвивати інтелектуальну активність, творче мислення, пам’ять, увагу, спостережливість, уміння аналізувати, співставляти, робити висновки; формувати кругозір школярів; виховувати почуття патріотизму і гордості за землю, на якій народилися тухольці, любов до рідного краю, повагу до його історичного минулого, почуття національної гордості.
Тип уроку: застосування навичок і вмінь.
Обладнання: портрет І. Франка, малюнки учнів до образів Максима, Мирослави, текст твору, дидактичний матеріал (тестові завдання).
Крила — бічні складки екзоскелета комах, які дозволяють їм активно переміщуватись у повітрі, тобто літати.
Крила комах — унікальний витвір природи, адже:
<span>з усіх безхребетних тварин крила мають лише комахи;крила хребетних (птахи, кажани) є видозміненими передніми кінцівками, тоді як у комах крила — вирости стінки тіла;на відміну від решти придатків комах, крила не мають власних внутрішніх м'язів;<span>крила забезпечують такий механізм польоту, аналогів якому немає ані в тваринному світі[1], ані в техніці.</span></span>
Наявність крил — один з факторів, що спричинили розквіт класу комах, дозволили їм заселити майже весь суходіл і посісти панівне становище в екосистемах.
Особлива конструкція крил забезпечує дуже досконалий, швидкий та маневрений політ комах<span>[2]</span>
Вже на перших сторінках роману ми знайомимося із головним героєм — п’ятнадцятирічним капітаном.Хлопець був сиротою й виховувався у дитячому будинку. Ніхто не знав його справжнього імені, адже Діком його назвали на честь жалісливого перехожого, який знайшов на вулиці малюка. А прізвище Сенд, що перекладається з англійської як «пісок», — на згадку про місце, де його знайдено: «на ріжку піщаної коси Сенді-Гук, що утворює вхід до порту Нью-Йорк у гирлі річки Гудзон».На відміну від своїх однолітків Дік був дуже серйозним і відповідальним. У його очах пломеніла рішучість. Він міг вже-ориймати рішення і доводити свої задуми до кінця. Хлопець рано усвідомив своє становище, тому вирішив попри все стати справжньою людиною. Дік Сенд навчався постійно і не хотів зупинятися на досягнутому.На думку письменника: «Хто з дитячих літ усвідомив, що праця — це закон життя, хто змалу знає, що хліб заробляється тільки в поті чола, той завжди готовий на великі справи і в свій день знайде і волю, і силу, щоб їх здійснити». Ці ключові слова, які розкривають характер головного героя.Дік Сенд — юнак відповідальний. Опинившись у скрутному становищі, він здатен не тільки приймати рішення, а й досягати своєї мети. Внаслідок нещасного випадку він стає капітаном великого судна. Він усвідомлює, наскільки безпорадними є всі ті, хто залишився на палубі, — п’ятилітній Джек, його мати місіс Уелдон, врятовані негри.Хлопець взяв на себе велику відповідальність. Можливо, не кожен дорослий досвідчений чоловік у подібних обставинах наважився б зробити такий відповідальний крок.На противагу герою письменник зображує злодія Негору, корабельного кока, який, шукаючи власної вигоди, зробив усе, аби «Пілігрим» загинув.Розумний, кмітливий Дік врешті-решт викриває вбивцю і рабо- торгівця, карає його справедливо за всі злочини. При цьому важко навіть уявити, скільки сили, фізичної й духовної, знадобилося юнаку, щоб не впасти, не зрадити, не розгубитися. Усі небезпечні пригоди довели, що Дік Сенд — справжній герой, людина з великої літери. Він не плакав і не боявся, а загартовував свій характер, захищаючи тих, хто не мав змоги дати відсіч негіднику Негору.<span>
</span>
<span>В своєму оповіданні «Білий кінь Шептало» відомий український письменник В. Дрозд порушив важливі соціальні проблеми, які повинні хвилювати кожну особистість, що схильна до самовираження і самоусвідомлення.Алегоричний образ білого коня Шептала став у оповіданні символом особистості, яка виділяється з натовпу і відрізняється від оточення. Читаючи твір, розумієш, що думки коня, які висловлює в оповіданні письменник – то думки справжньої, особливої, неординарної людини, а зовсім не тварини. У суспільстві таких людей часто називають «білими воронами», тому навіть біла масть героя оповідання обрана не випадково і є своєрідним натяком на цей відомий вислів.Кінь Шептало відчував свою неординарність, він пам’ятав, що його мати працювала у цирку, пам’ятав і розповіді про своїх предків – диких білих коней. Але попри ці знання йому доводилося зливатися з табуном. Це Шептало робив для того, щоб уникнути вибору, щоб не впасти в око жорстокому табунщику Степанові, щоб уникнути навіть його гострого погляду.Однак, прагнення Шептала сховатися було викликане зовсім не бажанням стати частиною єдиного, але безвільного табуну. Його гнітила принизлива робота пересічних колгоспних коней, йому було огидне відчуття близькості пітних крупів табуна, якого навіть на водопій ганяли не до річки, а до колодязного корита. До речі, це теж підкреслює обмеженість світу, у якому доводилося жити Шепталові.Автор оповідання ніби звертається до свого героя із запитанням: «Чи зможе він усе життя бути позаду непривітного конюха, бігати серед спітнілих колгоспних коней, пити з корита скаламучену воду і постійно уникати натовпу?». Та незабаром з’являється і відповідь: білий кінь Шептало все-таки показує свій норов і з загорожі тікає до луків. На просторі від відчуває себе таким же вільним, як і його предки – білі дикі коні. Він купається у річці, лежить на траві, пасеться.Змивши з себе сіру брудну пилюку, Шептало стає білосніжним і сам вражається своєму віддзеркаленню у річковій воді. Саме цей момент стає поясненням того, чому конюх дозволяє собі бити Шептала так само, як і інших коней, хоча той був особливим. Дивлячись на себе білосніжного, Шептало усвідомлює свою особливість, великодушно пробачає конюха Степана і навіть починає за ним сумувати.Врешті-решт Шептало повертається до колгоспного табуна, а щоб зранку знову біти сірим, таким, як і усі інші, викачується у багнюці. Але глибоко в свідомості Шептала не згасає думка про те, що він все одно особливий. І доки у ньому буде жити таке самовизначення, його нікому не зламати. Та серед сірого натовпу все ж краще бути таким же сірим.У оповіданні «Білий кінь Шептало» В. Дрозд створив досить поетичний образ коня – незвичайної особистості, яка прагнула свободи, але залишалася в неволі, яка хотіла самовиразитися, але, скута сірою буденністю, залишалася серед натовпу, дозволивши собі один-єдиний день вільного життя</span>
