Це мій твір сам у школі писав
Вчителька в школі попросила дітей намалювати листівку з весняною квіткою, для того, щоб привітати маму з Днем 8 Березня. Марійка була досить розумною, як на другий клас. Непогано вчилася і була дуже кмітливою. Але цього разу сказала: “Всі малюють, а я подарую живу – отого проліска, що вже багато років росте один біля глибокої криниці”.
<span> Дівчинка навіть і не здогадувалася, що це була незвичайна квітка. </span>
Продзвенів дзвінок, діти весело побігли вітати своїх мам, тільки Марійка не поспішала, бо знала, що квітка нікуди не дінеться. «Вона без ніг, не втече!» – думалось їй.
Нарешті прийшла до криниці, де ріс загадковий одинокий пролісок. Тільки нахилилася, щоб його зірвати, позаду неї пролунав хрипкий голос: ”Не смій!”.
Обернувшись, дівчинка побачила криву тінь – це був старий Мирон. Марійка дуже злякалася. Цей дід, завжди якийсь дивний, тому його всі боялися, хоч він ніколи й нікому шкоди не заподіяв.
<span>”Не роби цього, бо можеш стати такою як я”, сказав Мирон. Дівчинка не розуміла про що дід каже і перелякано мовила до нього: „ Дідусю, я хочу зірвати цю квітку, для своєї любої мами, щоб привітати її зі Святом Весни”. </span>
<span>„Дорогенька дитинко, цього робити не можна” – тривожно відповів дідусь. </span>
<span>„Але чому?» – запитала Марійка. В її маленькій голові ніяк не могло осісти це слово заперечення. Дідові стало шкода дівчинки і він вирішив дати відповідь на це болюче для нього питання та розповісти їй жахливу історію зі свого життя: ”Сідай отут, Марійко, зі мною, на лавочку. Я тобі про все розповім”. </span>
<span>Дівчинка дуже боялась діда, але її цікавість виявилася сильнішаю за страх. </span>
Надворі було по-весняному тепло, сонечко виглянуло із-за хмариночки.
”Час починати” – пробурмотів дід, - ”Це трапилось весною. Надворі було тепло, майже як тепер. Я, молодий, красивий повертався з армії. Грошей у мене не було, а дівчині, яка мене чикала з армії майже три роки, так хотілося бодай квіти принести. Я йшов якраз біля цієї криниці, а тут квітів було зо три сотні якщо не більше. Думаю, зірву кілька і порадую кохану цими первоцвітами. Зірвав одну, другу, третю, четверту, а п’яту висмикнув навіть з цибулиною. Вона була найбільшою й найкращою. Як обривалось останнє коріння, я почув якійсь стогін. Це була квітка-цариця, що гірко застогнала.
"На цих горах засяє благодать Божа", — сказав колись апостол Андрій
Первозванний, припливши Дніпром до того місця, де стоїть златоверхий
Київ. Його пророчі слова збулися.
Держава, яка виникла на цих святих горах, Київська Русь —
Україна, була однією з наймогутніших у світі. Довелося українському
народові боронити рідну землю від поневолювачів, будувати величні
собори, монументальні споруди,' прикрашаючи державу й несучи її славу
крізь віки.
Тисячі синів і дочок України віддали своє життя за те, щоб
країна була вільною. Тисячі борців за свободу йшли тернистим шляхом,
вселяючи віру в перемогу, в те, що прийде час, коли "встане правда,
встане воля".
Поступово пробуджувався народний дух. Його не могли знищити ні
тюрми, ні катування, ні заслання. Нове життя поставало в уяві народній
як три зорі — братерство, рівність, воля. Цього народ прагнув, цією
надією були сповнені серця справжніх патріотів.
Україна розірвала вікові пута неволі, мужньо витримавши штучні
голодомори, катівні Сибіру, вийшла, нарешті, на світлий шлях оновлення.Проголошена незалежність нашої Вітчизни. Україна впевнено крокує в майбутнє.
<span>Рядок,
у якому жодне з дієслів не вживається в наказовому способі:
d) перехотіти, мусити, нездужати, лихоманить</span>
Багато хто мене запитують чому я люблю свою Батькивщину?
Чому я її люблю? Томущо вона гарна, співуча, солов'їна. Я на цій Батьківщіні виросла а також народилась.!!! Вона для мене одна і єдина моя Україна.
Мої предки теж жили і живуть на цій співучій, солов'їній країні!!!!
Я люблю свою Батьківщину!!
Мова – це не тільки засіб порозуміння між людьми. У мові нація загодовує всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.
Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б'є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.
Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? Визначення рідної мови є у Д.Розенталя і М.Теленкової "Язык, усваиваемый ребёнком в раннем детстве путём подражания окружающим его взрослым". Але воно не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з раннього дитинства виховувалась у чужорідному мовному середовищі? На жаль, багато мовознавців забуває про те, що рідна мова закладена в людині генетично. Сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженої дитини. То чи маємо ми право байдуже ставитись до свого національного генетичного коду? Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: "... вчені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у XVIII ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. Навчання мови дитиною йде як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване на майбутнє".
