Часто замислююся над питанням, для чого поезія в житті людини. На це питання можна дати багато відповідей.
Я вважаю, що поезія - це не тільки неперевершений вид мистецтва, а й спосіб вираження. Саме на папері можна втілити усі свої думки, переживання. Можна розповісти про свої проблеми і секрети.
Ось наприклад, Іван Франко колись закохався, але дівчина не відповіла йому взаємністю. Свою невимовну тугу, нерозділене кохання він втілив у своїх віршах "Ой ти, дівчино, з горіха зерня", "Чого являєшся мені у сні". У цих творах вібувається відображення внутрішнього світу закоханої людини, її думок та страждань.
Мене теж приваблює поезія. Я із задоволенням читаю твори Шевченка, Лесі Українки, Ліни Костенко. Вірші є відображенням внутрішнбого світу, другим диханням для кожної людини, яка читаючи їх, заново переживає всі рядки.
Климко - сміливий так кмітливий хлопчик.
Коли я читав повість Григора Тютюнника "Климко", я був дуже вражений сміливістю та кмітливістю головного героя. Хлопчик Климко жив у страшні часи війни. На його долю випало дуже багато труднощів, але він як міг долав їх та допомагав іншим. Він подолав сотні кілометрів, коли пішов за сіллю, бо її можна було вименяти на харчі і врятувати друга і вчительку з немовлям від голодної смерті. Климко постійно ризикував своїм життям, але все одно робив усе, щоб допомогати людям. Мені дуже шкода, що у кінці повісті Климко загинув.
Кінь Шептало мав взаємопорозуміння зі своїм господарем Степаном.Степан любив,доглядав та розумів свого коня.Коли Степан підняв руку на Шептало це неабияк образило коня.Але під час прогулянки до Шептала надходили гарні спогади про Степана.Він зрозумів,що сумує за своїм господарем,яким би він не був.Кінь розуміє,що бути на волі це чудово,але ж все таки йому не вистачало Степана.
(Я вважаю,що так.Це моя думка.)
1. Говірка рибка.
2. Проблеми в родині.
3. Проживання риби на березі.
4. Зародження дружби.
5. Запрошення на обід.
6. Витівка жінки.
7. Печаль рибалки.
8. Шакал і бляшанка
І нам, нащадкам Великого Кобзаря, яким, власне, і було адресовано «Заповіт», варто замислитися, чи виконали ми волю поета? Мені дуже прикро, що сам Шевченко не побачив свою Батьківщину незалежною (ми знаємо також, що він не дожив до скасування кріпацтва, адже побачити простий народ вільним також було його мрією). Незалежність України, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. І це — найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. Але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. Незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості. Тобто люди, що географічно живуть в Україні, українці за походженням, не вважають себе такими. Як на мене, це якийсь історичний парадокс. Уявімо на хвилинку, що вся інформація про людину зберігається в певній анкеті. Коли б десь у «небесній канцелярії» складали питання до такої анкети, туди, безумовно, ввели б графу «національність». Бо національна приналежність людини — не формальність, а риса, яка зумовлює її мислення, вдачу, життєві принципи. Ця графа, так би мовити, є «обов'язковою для заповнення», але більшість людей не просто вважають себе приналежними до іншого народу (питання національних меншин — окреме питання, але цілком нормально, що в нашій країні мешкають інші народи, підтримуючи свою власну культуру, зрозуміло, що вони не вважають себе українцями, бо ними не є), велика частина українців живе без певної національної приналежності, вони ніби поза часом і простором, поза історичним і національним контекстом. Мені здається, це чи не найприкріше у наш час... Ось чому, напевно, ми ще не виконали заповіту Тараса Шевченка.
