І нам, нащадкам Великого Кобзаря, яким, власне, і було адресовано «Заповіт», варто замислитися, чи виконали ми волю поета? Мені дуже прикро, що сам Шевченко не побачив свою Батьківщину незалежною (ми знаємо також, що він не дожив до скасування кріпацтва, адже побачити простий народ вільним також було його мрією). Незалежність України, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. І це — найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. Але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. Незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості. Тобто люди, що географічно живуть в Україні, українці за походженням, не вважають себе такими. Як на мене, це якийсь історичний парадокс. Уявімо на хвилинку, що вся інформація про людину зберігається в певній анкеті. Коли б десь у «небесній канцелярії» складали питання до такої анкети, туди, безумовно, ввели б графу «національність». Бо національна приналежність людини — не формальність, а риса, яка зумовлює її мислення, вдачу, життєві принципи. Ця графа, так би мовити, є «обов'язковою для заповнення», але більшість людей не просто вважають себе приналежними до іншого народу (питання національних меншин — окреме питання, але цілком нормально, що в нашій країні мешкають інші народи, підтримуючи свою власну культуру, зрозуміло, що вони не вважають себе українцями, бо ними не є), велика частина українців живе без певної національної приналежності, вони ніби поза часом і простором, поза історичним і національним контекстом. Мені здається, це чи не найприкріше у наш час... Ось чому, напевно, ми ще не виконали заповіту Тараса Шевченка.
За вiкном сутенiє. Ще й не пiзня пора, а голий, безлистий присмерк сповив наше мiсто, мою вулицю.
Якось сумно… Але чому? Чому так важко на серцi?
Дивлюсь у вiкно, i лише голе вiття видзвонює якусь тужну пiсеньку i ще робить якийсь нерозгаданий рух. Синьою плямкою визирнуло небо з-за хмар, нiби перед грозою, i знову сховалось у сиву куряву, не бажаючи бачити голої землi.
А отой ключик лелечий… Не надiялась його побачити сьогоднi, зовсiм не надiялась. А вiн пролетав спокiйно, не поспiшаючи, в останнє прощаючись з казковою долиною, у якiй сховано нашу вулицю. Як нiколи, в таку пору на вулицi тихо, наче трохи задушно. А лелеки летять
i летять, помалу щезаючи з виду, лишаючись тiльки цятками на небi. Ой, як тяжко покидати рiдну землю!
Стало шкода менi лелек. Адже їм так далеко летiти. Я б до хати їх всiх запросила. З ними разом чекала б весну. I чомусь захотiлося заспiвати отiєї тужливої пiснi про лелек.
Так шкода менi золотої осенi, що швидко втекла до лiсу, затрiпотiла золотим листом, струсила його i заснула. Заснула на рiллi. Чекає, поки бабуся-зима пухнатою ковдрою вкриє, розкаже зимову казочку…
Повість українського письменника Б. Харчука є притчею, яка має в собі багато фантастичних і казкових елементів. Але головна думка цього твору досить ясна для читачів. Автор повісті прагне своїх співвітчизників навчитися жити в гармонії з природою, невпинно трудитися заради добробуту суспільства, заради добробуту своєї родини, та боротися за здійснення своїх мрій. У нашому житті досить часто буває так, що по-справжньому неординарних і талановитих людей не розуміють, їх цураються, зневажають і ображають. Але вони все одно не відступаються від своїх мрій, свого бачення справедливості і добра, свого відношення до людей та прагнення зробити якнайбільш для суспільства. <span>Наприклад, однією з одвічних мрій людства була мрія навчитися літати. І ця мрія здійснилася завдяки таким людям, як головний герой повісті Б. Харчука «Планетник».</span>
Кажуть, що сміх - це неволя. Я на половину з цим погоджуюся. Якщо розпочнеш сміятися, то вже не спинишся, так і в неволі - раз потрапиш, вже не виберешся. Однак, з другої сторони, сміх- це боротьба, це сила. Бувають моменти, коли тобі важко, коли всі довкола сміються, тоді ти піднімаєш високо голову і смієшся разом із ними - це означає, що ти не здаєшся, що б там не було.
" Лише на мить вирвавшись із неволі, кінь відчув себе щасливим, але потім усе ж дійшов висновку, що краще бути покірним та слухняним під захистом сильнішого, надавати перевагу реальності, а не мрії." (Білий кінь Шептало)
"Толстой сказав: усмішка робить обличчя гарної людини щеєе кращим, у добрих людей — добрий сміх. Крадькома хлопчик усміхається дзеркалу і миттю стягає губи у сердитій гримасі, — ні, від усмішки його обличчя не кращає. Не буде він сміятися, та й хіба це обов’язково? Можна бути іронічним і суворим." (Шпага Славки беркута)