Богдан Сильвестрович Лепкий — письменник, літературознавець, критик, видавець, редактор, перекладач, художник, педагог, видатний діяч української та польської культур.Народився 4 листопада 1872 року на хуторі Кривенькім, що на Тернопільщині, в сім’ї священика Сильвестра Лепкого (літературний псевдонім Марко Мурава). Хрещений 9 листопада того ж року в с. Крегулець Гусятинського району.З шести років малий Богдан жив у Бережанах, у діда Михайла Глібовицького (1814-1887), священика, віце— маршалка Бережанського повіту. Основи знань юнак отримав у Бережанській гімназії (1883 — 1891). З дитячих літ Бережани, згадував письменник, стали "найкращим для нього містом у світі". Після закінчення гімназії у 1891 вступив до Віденської Академії мистецтв, щоб здобути малярську освіту, але згодом, через три місяці переводиться на філософський факультет.Туга за Батьківщиною спонукала Лепкого перейти до Львівського університету, де він поринув в українську культурну стихію. Кількарічне навчання у Львівському університеті (1892 — 1895), по закінченні якого працює вчителем-суплентом в Бережанській гімназії (1895 — 1899). Займається творчою діяльністю. Одне за одним Уявляються його перші оповідання: "Дідусь", "Нездала п’ятка", "Над ставом", "Гусій" та ін.1899 р. — виїзд до Кракова, де він розпочав свою викладацьку (педагогічну) діяльність в гімназіях ім. Яна Собєского, св. Яцка та св. Анни, читав лекції з української мови та літератури. Згодом отримав посаду лектора в Ягелонському університеті. У Кракові Б. Лепкий створив своєрідний український центр у польському літературному середовищі.Події першої світової війни привели Б. Лепкого з сім’єю до Німеччини. У незвичайних умовах почалась його напружена праця, як громадського діяча в антицарському "СоюзіВизволення України". З 1915р. працював на просвітницькій роботі в таборах для військовополонених солдатів царської армії, спочатку в Фрайштаті, а потім у Раштаті біля Бадена (викладав історію літератури). З 1916 — просвітницька праця у таборі Вецляру, де Лепкий провадив малярську школу.Влітку 1917р. відвідав Львів, Бережани, могилу батька о. С. Лепкого в селі Жуків, побачився з рідним братом, січовим стрільцем Левом Лепким.Наприкінці 1925 р. Лепкий повернувся де Кракова і знову працює в університеті, де його іменовано доцентом, керівником кафедри української літератури, пізніше — професоромЯгелонського університету (1932).<span>Друга світова війна розпочалася, коли Б. Лепкий зі своєю сім’єю перебував на
відпочинку у Черче. 23 вересня 1939 року вони повертаються до Кракова (Польща). Останні роки життя були найтяжчі, затьмарені фашистською окупацією. Краківський університет було закрито, Лепкий залишився без роботи, без пенсії, що спричинило матеріальну скруту. Проте літературну працю він не покинув: написав книжку мемуарів "Бережани" — третю частину "Казки мойого життя", яку він не закінчив, повість "Крутіж", чимало віршів; перекладав з української на німецьку, дописував до українських журналів. "Краківських вістей".</span><span>21 липня 1941 р. Б. Лепкий помер. Похований на Раковицькому цвинтарі у Кракові (Польща).</span>
На мою думку це прислів'я говорить що є люди які дружать з тобою лише за гроші, за списування(якщо навчвєтесь у школі), але серед них може бути людина якій просто подобається з вами дружити, вона думає що ви цікавий та вірний друг
P.S.Це лише моя думка тому не зовсім впевнена(вибачте якщо неправильно)
У першій половині XIII століття
монголо-татарські орди, очолювані Батиєм, захопили Київ і попрямували
через Карпати в Угорщину. Вояка Батий вогнем і мечем плюндрував землю
Галицької Русі. Але мужньо боронився український народ. Про один з
епізодів героїчної боротьби наших далеких предків із монголо-татарською
ордою розповідає Іван Франко в повісті "Захар Беркут".
Служіння народові було метою життя дев'яносторічного Захара. Усе своє
життя віддав він громаді. Дізнавшись про наближення ворога, Захар радить
тухольцям не просто відбити, а розгромити монголо-татарів. Старого
Беркута хвилює не тільки небезпека, що нависла над Тухлею, а й та
небезпека, що загрожує сусідським селам. То ж, заручившись сусідською
допомогою, послухавши поради Захара, громада вирішує розгромити ворога в
тухольській долині. Саме в цю складну хвилину старий Беркут отримує
звістку про те, що його син Максим живим захоплений у полон. Захар не
йме віри дим словам: Максим краще дасть себе порубати, ніж віддасться в
неволю. Але Максим боровся сміливо, і лише підступом та силою вдалося
взяти його та закувати в залізні пута.
На душі в Захара Беркута туга та тривога: небезпека загрожує громаді,
син у полоні, як воно буде? Та чи здобудуть вони перемогу? Сама природа
ніби передчуває біду: ревуть тури, виють вовки, навіть земля глухо
стугонить.
Захар Беркут усвідомлює свій обов'язок ватажка навіть тоді, коли боярин
Тугар Вовк пропонує тухольцям випустити монголів із долини, а за це
віддати полоненого Максима живим. Люди розуміють, який біль крає зараз
батьківське серце Захара, і пропонують прийняти пропозицію. Але старий
Беркут у цей час — насамперед громадський ватажок. Він відмовляється,
тому що звільнені монголи обов'язково підуть нищити сусідів, які зовсім
не готові до бою й зазнають ще страшніших втрат. Захар підкорює
батьківські почуття громадським інтересам і твердо відповідає
монгольському посланцеві: "Або ми всі загинемо, або ви всі — іншого
вибору нема".
У героїчній боротьбі тухольцям пощастило розбити монголо-татар, та
залишилася ще купка ворогів, які потопали. Серед них були ворожий
воєначальник Бурунда й Максим Беркут.
Вороги просять відпустити їх в обмін на життя молодого Беркута. І цього
разу Захар незламний. Приборкавши батьківські почуття, він розуміє, що
звільнені монголи не простять загибелі свого війська й наведуть на Тухлю
ще більшу силу. "Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч
один ворог нашого краю!" — каже старий Беркут і своєю рукою посилає
величезний камінь у купу ворогів, де був і його син. Але не витримало
серце батька: Захар "тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками,
ридав тяжко". Його можна зрозуміти. Але в грізний для народу час старий
Беркут показав надзвичайну твердість, стійкість, силу духу.
У своїй останній промові перед громадою Захар Беркут зазначає, що
тухольці перемогли не лише завдяки зброї, а й за допомогою мудрості,
згуртованості, дружби. Слова старого Беркута звучать як заповіт
нащадкам: "Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися
купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа
сила не побідить вас".
Іван Франко втілив в образі Захара Беркута мудрість народу, його
прагнення жити в злагоді та мирній праці. Своєю повістю Великий Каменяр
закликає нас любити свій народ і свою країну, яка стільки страждала, а
ще більш за все цінувати згуртованість і єдність, які роблять будь-яку
громаду непереможною.
<span />
НАРОДНА ПІСНЯ невеликий, як правило, куплетний музично - поетичний твір. Н.п. кожного народу має свою специфіку. Українській Н.п. притаманне необмежене багатство жанрів - весільні, веснянки, героїчні, гумористичні, думи, епічні, емігрантські, історичні, козацькі, колядки, ліричні, обрядові, плачі, побутові, похоронні, сатиричні, святкові, солдатські, стрілецькі, трудові тощо, складу виконавців - від сольних і гуртових до масових з розвиненими формами поліфонії, мелодичних стилів, ритму, метру тощо.
Мабуть, кожна людина хоча б раз у своєму житті умислюється над сенсом свого існування і прагне усвідомити своє призначення у світі. Щоб життя було не порожнім, а цілеспрямованим, ми випробовуємо себе в різних галузях, шукаємо мету свого життя.Хтось бажає стати відомим політиком, хтось — визначним митцем, а хтось — просто лікарем, вчителем, будівельником, фахівцем своєї справи. Але майже всі прагнуть досягти успіху, щастя, добробуту. Звичайно, люди живуть по-різному. У них різні цінності, і в кожного свій спосіб життя. Важливо тільки, щоб на своєму життєвому шляху людина не забувала про інших, про свій моральний та громадський обов’язок. Тільки тоді вона може якнайповніше самореалізуватися, відбутися як особистість.Я гадаю, що не можна зачинятись у вузькому колі егоїстичних інтересів. Потрібно творити добро й безкорисливо віддавати своє душевне тепло тим, хто цього потребує. Саме любов робить людину людиною: підносить її, кличе на подвиги, звеличує духовно. Любити ближнього, свою мову, культуру, свій народ, Батьківщину — обов’язок кожного громадянина. Відданість та самозречення на користь свого народу, патріотизм та відповідальність за його мирне і щасливе існування — мета його існування.Порушує проблему призначення людини на землі й Іван Франко у поемі «Іван Вишенський», стверджуючи, що шлях до духовної висоти, пройдений одним, повинен стати дороговказом для інших.А ще кажуть, що кожна людина у своєму житті повинна збудувати дім, посадити дерево, виростити дитину. Тобто зробити свій внесок у продовження життя на землі й залишити по собі слід від добрихОтже, істинне призначення людини насампередУ тому, щоб бути Людиною, втілюючи справжню людяність в усіх своїх думках, словах і вчинках.