Київ – Із початком стабільних морозів українські мисливці дедалі частіше виходять на полювання. Між тим, великі копитні та хижі тварини в Україні перебувають під загрозою знищення через браконьєрство та легальне віп-полювання, б’ють на сполох екологи. Вони наполягають на законодавчій забороні полювання на вовків, лосів та рисей, і виступають за незалежну оцінку їхньої чисельності. Натомість мисливці вважають, що повне припинення полювання на великих тварин нашкодить екосистемі. Напередодні Нового року браконьєри застрелили всіх лосів, які мешкали у Черкаській області. Лісники, які об’їжджали свої угіддя у Чигиринському районі, побачили, двох чоловіків біля годівниці для лісових тварин та двох застрелених лосів на землі. Браконьєри кинулися тікати, але невдовзі їх затримали працівники міліції поблизу Чигирина.
Як виявилося, вони вбили двох останніх самиць лося в області, одна з них була вагітна. Тиждень тому інші браконьєри застрелили та вивезли останнього в регіоні самця лося.
На частину лісових мешканців полювання скасоване силами громадськості
Подібне відбувається в усій Україні, причому найбільше потерпають популяції великих тварин: олені, зубри, вовки, карпатські ведмеді та рисі, говорить голова Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко. На його думку, цих тварин лишилося настільки мало, що їм завдає шкоди не лише браконьєрство, але й легальне полювання.
«Майже всі ці тварини внесені до Червоної книги. Але упродовж останніх років діяли відомчі інструкції, які дозволяли українцям та іноземцям віп-полювання на зубрів. Ми домоглися скасування цих норм, але зубрів лишилося не більше 150 особин. У сусідній Польщі, для порівняння – їх більше тисячі. На карпатського ведмедя не можна полювати, однак є факти, що його теж вбивають, а ведмежат – продають», – розповів еколог.
Українські екологічні організації об’єднали зусилля для збереження великих тварин в Україні. Зокрема, вони через суд та прокуратуру домоглися повної заборони полювання на зубрів та обмеження відстрілу вовків. Однак запроваджувати ці зміни важко, оскільки чимало українських політиків полюбляють полювання, констатує Володимир Борейко.
Він наводить дослідження польських та німецьких науковців на чолі із професором Бернхардом Гржимеком, які свідчать про те, що серед мисливців, які полюють на великих тварин, дуже високий відсоток людей із фізичними та психічними вадами.
«Ті, хто полюють, зокрема, на хижих тварин, страждають на імпотенцію. Вбиваючи цю величезну, сильну тварину, вони неначе компенсують свої недоліки та недуги», – зауважує Володимир Борейко.
Вовкам та лосям нічого не загрожує – Мінприроди
Між тим, за офіційними даними Мінприроди, популяції великих тварин в Україні значно більші, аніж наводять незалежні екологи.
Начальник відділу охорони тваринного світу Мінприроди Володимир Домашлінець визнає проблеми популяції зубрів та лосів в Україні, однак наголошує, що вовкам знищення не загрожує.
«Полювання на лося заборонили, бо є намір внести його до Червоної книги, – зауважив представник Мінприроди. – Щодо вовків – їхня популяція стабільна, нещодавно запроваджені обмеження щодо полювання: не можна стріляти у вагітних самиць, тощо. Я спілкувався з багатьма фахівцями і можу сказати, що які б не були заяви деяких громадських організацій, попри те, що на вовка є полювання, йому нічого не загрожує».
Відстрілювати – корисно для екосистеми?
Мисливці ж наполягають на тому, що чисельність багатьох видів необхідно регулювати відстрілом. Володимир Ключковський, який полює на Львівщині понад 20 років, погоджується із тим, що лосі та інші копитні потребують державного захисту. Але й від вовків їх теж треба захищати.
«У нас вовків багато. Маю знайомих у сусідній Польщі, де вовк під охороною, – зазначає Ключковський. – Так вони кажуть, що за рік він з’їдає у прикордонних областях сотні оленів та козуль. Всього має бути в міру, і полювання – теж».
Мисливець визнає, що чи не найбільшою проблемою для української фауни є віп-полювання. Якщо звичайні мисливці не стріляють у рідкісні види, коли ті потрапляють у приціл, то можновладці на полюванні б’ють все, що бачать, каже мисливець.
Бернська конвенція, яку підписала Україна, зобов’язує державу взяти під охорону, зокрема, вовка, карпатського ведмедя та лісову рись. Однак чимало норм мисливського законодавства досі їй суперечить, а в лісових господарствах України часто завищують кількість чотириногих мешканців, відзначають у Всесвітньому фонді дикої природи.
Дощ як явище природи оспівується у віршах поетів світу по-різному. У Василя Голобородька дощ особливий: із зеленим волоссям, у яке вплетений ліричний герой, дорога, хата, річка, череда корів. Дощ ллється, як із відра. Але то не страшно: скоро все минеться, знову буде тепло, бо хтось набігається, хтось напасеться, а когось завжди чекає тепла хата.
Багатьом цей вірш здасться дивним, але поезія тим і гарна, що вона ні на що не схожа, що вона неповторна і дає простір для думок, мрій та уяви кожному читачеві.*Дитячі спогади найчастіше зберігають усе світле й радісне, відсіюючи натомість біль і страждання. Так уже влаштована наша пам’ять: враження дитинства і юності, що позначені оптимізмом та відчуттям душевного комфорту, надають вагому духовну підтримку в непростому дорослому житті, стають для багатьох людей своєрідним психологічним оберегом. Можливо, саме про це пише Василь Голобородько у своїй загадковій поезії «З дитинства: дощ»?
Навіть якщо перше прочитання не дозволяє скласти чіткого враження, нас усе одно заворожує загальний позитивний настрій, захоплюють незвичні зорові образи та яскрава кольорова палітра твору. Дивним здається цей дощ із зеленим волоссям, у яке вплітається все навкруги — неначе в казці, немов у чарівному світі дитинства...
Це вірш про щастя, яке переживає людина лише в дитячих літах, і згадує згодом про нього як про щось найдорожче. Про щастя єднання з рідним довкіллям, із батьківським домом, який для дітей завжди наповнений теплом любові, немов гніздо для пташенят. Шлях до батьківської домівки, дерево над дорогою, череду корів, річку на видноколі — усі ці зорові образи поєдпує чарівний дощ у цілісну панорамну картину комфортного простору, у якому людина по- справжньому почувається собою. Ліричний герой цього твору простує уявною дорогою, «що веде до батьківської хати», відновлює у своїй пам’яті казкові простоту й гармонію дитинства.
Займався пишний січневий ранок. Золотий промінь сонця перелинув зі сходу на захід, і вершечки синіх хмар зайнялись червоним полум’ям.
Сонце, мов здорова червона діжа, випливало з-за краю землі та обгорталось блискучими хмарками, що спалахнули від сонячного проміння, мов солома від вогню.
Гнат оглянув хуру дров, що привіз учора з лісу, і заходився рубати їх. Стук сокири по сухому дереву далеко котився в рожевому морозному повітрі…
Помивши посуду після обіду та поприбиравши в хаті, Настя сіла на лаві під вікном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполоч.
Біле шитво вкрило її коліна. Настя взялась до роботи та ще раз глянула на хату. В хаті було чисто та гарно, як у квітничку. З білих стін дивились гарні боги, заквітчані сухим зіллям, обвішані рушниками. Чепурний комин білів, аж сяяв. Долівка була гладенька та жовта, як віск. Веселий ранішній промінь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо.
Настя любила свою веселу, теплу хату. В сій маленькій хатині зазнала вона щастя (М. Коцюбинський, 171 сл.).
