Сміх - це прояв радості.Радість - це похідна
любові.Значить, саме любов породжує сміх. Цей сміх ніколи нікого не образить,
не принизить. Такий сміх був і у Остапа Вишн і.
Письменник писав: "Ніколи не сміявся без любові”. Це
була чиста правда. Остап Вишня обожнював рідний народ і країну. Письменник
любив Україну, як сонце, як повітря. Любов
до природи, до людей наскрізь проймає твори Остапа Вишні.
Остапа Вишні - людина життєлюбний, оптимістично
настроєна. Саме в його усмішках найповніше проявилася чиста, щедра і весела
душа письменника. І майже в кожному творі присутній мудрий і дотепний оповідач,
який уособлює позицію автора. Його сміх не ображає, а виліковує, виховує
людину. І в цьому допомагає ніжність, душевність і поетичність душ і письменника.
«Вищого «гонорару» , як веселий блиск в очах народу, для
мене немає» ,- писав гуморист.
Душа письменника була сповнена любові. Слово його чарівне, веселе. І сміх його неповторний житиме
вічно, бо сам він був живою, радісною усмішкою свого великого і безсмертного народу.
Остап Вишня - не просто гуморист, він
поет за станом душі.
Ответ:
Объяснение:
… сідчину наймичку – веселу, моторну й робочу дів-ну, хоч і невелику красулю.
Христя – молода, весела, щебетуха, працьовита дівчина – дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи.
– Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина, якось ненароком запала Грицькові в серце.
Ось приходить і другий підпасач — Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, та ще й порвана; штаненята — саме ґноття висить на очкурі — позасукувані аж за коліна.
Грицько — козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці — вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.
Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят. — А я, діду, ось скільки горобенят надрав! — хвалиться.
«Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам».«Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали… Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «Ану, йдіть! Ану, йдіть мені зараз!»«Климко видлубав у кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пеляну, а сам швидко пішов геть».«Не треба вам нічого промінювати, а переходьте — це ми для вас із Зульфатом удвох просимо,— переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо…»
За́хідна Украї́на — дещо неоднозначний термін, який вживається для означення ряду історичних українських земель, а самеБуковини<span>, </span>Волині<span>, </span>Галичини<span>, </span>Поділля<span>, </span>Закарпаття<span>, а також </span>Західного Полісся<span>. В контексті історії </span>України<span> XX ст. найчастіше вживається для означення територій приєднаних </span>Радянським Союзом<span> до </span>УРСР<span>на початку другої світової війни та після її закінчення (за винятком тодішньої </span>Ізмаїльської області<span>), а також суміжних з ними територій. В різні часи під даний термін підпадали різні території України.</span>
Цитатна характеристика Климка • «Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину». • «Жив… відколи осиротів». • «Це була найбільша радість Климка — покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив,— гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав “посередньо”». • Дядько Кирило — Климку: «Ай, добра ж… У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить…» • «Він отак би й виріс серед уквітчалих ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів… Од них віяло ліками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат». • «Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам». • «Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали… Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «Ану, йдіть! Ану, йдіть мені зараз!» • «…Йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину…» • Климко — Наталі Миколаївні: «Не треба вам нічого промінювати, а переходьте — це ми для вас із Зульфатом удвох просимо,— переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо…» • Климко — Зульфату: «Що, в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, поки тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може…» • «Климко видлубав у кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пеляну, а сам швидко пішов геть». • «А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що стало йому на думку…» • «Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!» • «Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю, чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! — Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима». • «Від переїзду вдарила довга автоматична черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями. Він уп’явся пальцями в діж дурку на грудях, тихо ойкнув і впав» • Тітка Марина — Климку: «Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний». • «Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане голоду, так і приїду або прийду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть…» • «Німець таки достав його вже на льоту кулаком у груди… Климко спробував підвестися, але в грудях і в коліні заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжі». • «Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею. Мішок із сіллю та харчами він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги».
