«Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці — як тернові ягідки, брівоньки — як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі прямесенький, з горбочком, а губоньки — як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки — неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані». Особливо наголошено на тому, що Маруся «до усякого діла невсипуща» «Ця дівчина багата, вона байдужа до розваг і гуляти на свята не ходить, роботяща: добре шиє, пряде, варить і пече» «Ходить на вулицю не любила, а ось із задоволенням допомогала батькам, варила їжу, пряла «Таточку, голубчику, соколику, лебединку! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком». «Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся в тугу… прощай на віки вічні!.. Там побачимось!»
Козаки - гордість українського народу! Вони завжди захищали свою Батьківщину, боролися проти ворогів. З самого дитинства хлопчиків навчали, щоб пізніше вони могли стати козаками, бо це було дуже почесно для кожного жителя України.
Історія України багата на різноманітні постаті відважних козаків. Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Іван Сірко та інші залишили помітний слід у історії нашої країни. Вони були настільки героїчними, що про них складали пісні, легенди, різні думи та вірші. Одним із таких є "Тарас Бульба". Микола Гололь зміг так передати події того часу, що козаки стали для мене справжніми героями. Саме ці герої не словом, а ділом показували свою любов до Батьківщини. Ці люди були настільки відважними, що навіть коли їх страчувати, жоден з них не вказав свого болю. Так, траплялися зрадники, але дуже добре, що їх було мало.
Давайте ж будемо нащадками гідними цим визначним людям. Давайте пронесемо пам'ять про козаків скрізь віки, передаючи її з покоління у покоління.
<span>Чимало
наших співвітчизників прославило ім'я України своєю творчою працею як у
рідній землі, так і по всьому світу. Та є серед українців постатті,
велич яких не може поміститись у рамки національного буття — постатті
світового, планетарного маштабу, що є скарбом усієї людської
цивілізації. Їх називають пророками, велетами духу, людьми, народженими
згори, тими, що отримали найвище Боже одкровення. Українців, у період
їхнього національного самоствердження, Господь обдарував декількома
велетами — це Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та митрополит
Андрей Шептицький.
</span>Щоб
усвідомити, ким є для українців Тарас Шевченко, достатньо лише
пригадати, що в кінці XIX та в першій половині XX століть і на Сході і
на Заході України, на еміґрації та численних поселеннях, практично в
кожній українській хаті — чи то хаті селянина, чи робітника, чи
службовця, або ж інтелігента на найпочеснішому місці, поряд з образами
Господа Бога і святих, обов'язково, вбраний вишиваними рушниками,
знаходився портрет великого Кобзаря. У неділю, зібравши велику сім'ю,
батько шанобливо і урочисто нарівні зі Святим Письмом читав “Кобзаря”
Тараса Шевченка.
<span>
Відразу після смерті поета в українському народі починається
витворюватись правдивий культ (в доброму розумінні цього слова)
національного пророка. Подібно до Мойсея, Тарас Шевченко із затурканих
селян, що почали перетворюватись на аморфну етнічну масу і втрачати
розуміння своєї ідентичності, сформував свідому європейську націю; він
вказав чіткий та зрозумілий для кожного українця орієнтир: “В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля”. І не дарма великий Каменяр написав про Шевченка: “Він
був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і
став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав
нові свіжі й вільні шляхи професорам та книжним ученим”.</span>
В історії України ще не було людини, що зробила б такий велетенський
вплив на уми і серця своїх співвітчизників. Він не був політиком, та на
його ідеях сформувались і зросли чимало громадських організацій і
партій. Він не був полководцем, але його слово змобілізувало сотні
полків, дивізій, цілі армії, підняло до збройної боротьби мільйони
українців, здобуло не одну визначну перемогу на полі бою. Він не був
дипломатом, проте широта його поглядів, вклад у світову літературу та
мистецтво, а головне світоглядні ідеї загальнолюдських братерства та
любові, що базувались на християнських цінностях, здобули для України та
українців належне визнання та пошану серед світової спільноти. Він не
був проповідником, та своєю щирою вірою в Бога, дитячою відданістю
Творцеві, гарячими віршами-молитвами вберіг обидві українські Церкви: на
Сході — від безслідного розчинення в Церкві московській, на Заході —
від латинізації. Він не народився пророком і зовсім не прагнув ним бути,
але за Божим провидінням ним став і вивів свій народ з “єгипетського”
ярма, хоча сам так і не побачив землі обіцяної.
<span>
</span>
<em>У жодному з творів давньоруської літератури, що дійшли до нас з далеких часів, ми не знайдемо такого багатства образів, такої майстерності мови, як у поемі «Слово о полку Ігоревім». Проте головне значення твору все ж у тому, що він має в основі своїй живі народні інтереси і пройнятий почуттям палкого патріотизму.Ми не знаємо імені автора поеми, про його походження можемо лише гадати, та після прочитання твору стає зрозуміло, що ця людина має в серці глибоке почуття любові до Батьківщини й добре усвідомлює, звідки йде лихо для неї. На жаль, не тільки від зовнішніх ворогів, а й від самих руських князів, між якими не було згоди. Автор-патріот закликає нерозважливих князів до єднання в ім'я Руської землі, «бо через незгоду постало насильство від землі половецької». У поемі згадуються славні часи Володимира Мономаха, а потім з болем говориться, що розділилися його стяги в руках нащадків, — «одні стали Рюрикові, другі Давидові»...Князь Святослав серед героїв поеми займає особливе місце. Він по-справжньому переживає, бачачи князівські незгоди. Святослав закликає молодших князів до об'єднання на боротьбу за справедливу справу оборони Батьківщини від половців. Образ київського князя в поемі змальований як об'єднуюче начало. Автор в усіх епізодах твору нагадує про святий обов'язок князів у дружному єднанні боронити рідний край, інакше «стогнати Руській землі, згадавши колишні часи і колишніх князів!»</em><span><em>Висока патріотична ідея — ідея єдності Київської Русі — проходить через усю поему. Саме в цьому високому патріотизмі полягає найбільша цінність «Слова о полку Ігоревім». Якою могутньою силою, страшною для ворогів, були б руські князі, коли б їхні дії були погоджені, об'єднані! З цього приводу згадуються величні у своїй простоті слова: «Сила народу — в єд- " ності». Може, варто до них прислухатися?</em></span>
1.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.
2.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...
