<em>Фізично сильний, самостійний, відповідальний, щедрий, мати твердий характер. </em>
<span> </span>Кожна епоха творила свій образ Т. Г. Шевченка. І хотіла його словами говорити від імені народу про себе. Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, нами світосприймання, наше минуле, нашу надію на майбутнє.<span> Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух, пам’ять.
</span>I образ, i стиль зображення Шевченко запозичує у народної пiснi, пiдкреслюючи народнiсть Залiзняка, який:
<span>I воює, i гарцює </span>
<span>З усiєї сили. </span>
<span> Залiзняк змальовується як цiлiсна особистiсть, що живе лише однiєю метою, проте це не заважає йому спiвчувати простим людям (наприклад Яремi) i взагалi бути близьким до них, за що гайдамаки називають його «батьком». Вiн вмiє не лише битися, а й вчасно пiдбадьорити гайдамакiв, пiдтримати їхнiй бойовий дух. Його образ – образ улюбленця народу, «громади в сiряках». Ярема, виведений в поемi саме як представник цього народу, символiчно стає Залiзняковi за сина: </span>
<span>Придбав Максим собi сина </span>
<span>На всю Україну. </span>
<span>Хоч нерiдний син Ярема, </span>
<span>А щира дитина. </span>
<span> </span>
<span> Залізняк – ватажок повстання, патріот, улюбленець народних мас. Навіть запорожці, що не дуже довірливо ставляться до старшини, яка взяла участь у повстанні, шанують і уславлюють його: «У нас один старшина – батько Максим». Таким гайдамацьким батьком виступає Залізняк протягом усього повстання. Він виявляє високу мужність у бою, особистим прикладом запалює в душах повстанців іскру святого вогню, піднімає їх на боротьбу. Це щира душа, яка живе інтересами мас і кровно з ними зв’язана. Кобзар Волох співає про нього: </span>
<span>…Наш отаман, </span>
<span>Орел сизокрилий! </span>
<span>Нема в його ні оселі, </span>
<span>Ні саду, ні ставу. </span>
<span>Родиною йому були гайдамаки, найбільшим багатством – любов і повага товаришів: Залізняк – це втілення народного гніву проти панів, непримиренності, нещадності до ворогів. </span>
<span> </span>
Талановитий автор гуманістичного напряму в літературі В. Г. Короленко у творі «Сліпий музикант» розповів історію обдарованого хлопчика, який був сліпим від народження. У цьому творі автор розкриває таку тему, як роль мистецтва в житті людини.
Петрусь народився в негоду, що стало символом прийдешнього нещастя. Хлопчик був абсолютно здоровий, от тільки з народження доля позбавила його можливості бачити фарби цього світу і бачити його безпосередньо. Його виховували мати і дядько. Вони виступили синонімами ніжності, чуйності, з одного боку, і мужності, сили і духу, з іншого. Вони завжди були поруч, дозволяли хлопчикові адаптуватися до світу, який його, як каліку тільки відштовхував.
Петрусю доводилося складніше інших дітей, адже він не бачив. Але дитяча душа хлопчика почала тремтіти, коли на п’ятому році життя його вибрала музика. Саме так.
Музика виступає у книзі ще одним героєм і ангелом охоронцем незвичайного хлопчика. Захоплення музикою відкрило для дитини небувалі фарби існуючого світу, світ емоцій, котрий він розумів на універсальній мові.
Звуки давали Петрусю всю палітру почуттів і їх переливів.
Саме професійні заняття фортепіано, гри на дудці дозволили хлопчикові, який не бачив від народження, відчути всю повноту життя, знайти подругу, побудувати сім’ю і відчувати себе повноцінною людиною.
Петрусь пройшов ряд вікових криз, впоратися з якими йому допомогли близькі та сусідська дівчинка Евеліна. Музика ж дозволила герою реалізувати себе як особистість, відчути впевненість і дало усвідомлення, що він такий же повноцінний член суспільства, як і всі інші.
…Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
В. СимоненкоЩо таке Батьківщина? Де вона починається? Яку роль відіграє в житті людини і як впливає на її долю?На це питання у кожної людини своя відповідь. Для одного Батьківщина — це зруйнований дім та спогади про страшні дні війни, яка прийшла так несподівано, замінивши ясні сонячні дні і спів пташок на гуркіт снарядів. Для іншого Батьківщина — це дитинство серед сільської природи, соняшників, кульбаб та дзюркотливого струмочка. Але для всіх людей Батьківщина — це, перш за все, країна, яка дала їм життя.<span>Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
(В. Симоненко)</span>Одним людям рідна земля дала все, іншим — нічого, але не від цього залежить любов до неї, а від самої людини, від її патріотизму, доброти, людяності, вірності. Якщо прослідити життєві шляхи деяких людей, можна побачити, що, навіть знаходячись далеко від своєї рідної землі, вони не забувають її, саме їй присвячують свої думки, пісні, вірші, літературні твори, картини, та головне — всю любов свого серця.<span>Усі мої сили, наснагу високу,
Й життя я віддам до останнього кроку,
Аби ти щаслива була, Україно,
Судьба моя дивна Єдина!
(П. Воронько)</span>Найяскравішим прикладом Патріоту своєї країни є Тарас Григорович Шевченко. Коли його заслали далеко від Батьківщини — в Казахстан і заборонили навіть писати вірші та малювати, його волелюбна душа не могла змиритися, зтерпіти таке знущання, і він все одно серцем був зі своєю рідною Вкраїною, зі знедоленим народом, який тяжко страждає через ненависних панів, і все одно писав вірші, виливаючи на папір всі свої думки.<span>Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!
(Т. Шевченко)</span>Україна може пишатися тим, що вона народила людей, які ніколи не забувають своєї Батьківщини і шанують її. Таким був і Володимир Винниченко. Хоча він не міг повернутися в Україну, але й на чужині ніколи не забував рідної землі, жив інтересами своєї країни, бажаючи чимось допомогти їй, і писав свої твори лише українською мовою — співучою, солов’їною, мелодійною. Це єдине, що він міг зробити, це те, що робив із незгасаючим полум’ям любові у серці.Зараз стало модним вважатися за космополіта — громадянина світу — тобто людиною, яка не відчуває себе паростком рідної землі і для якої Батьківщиною є цілий світ. Звичайно, ми всі народилися на планеті Земля, це смішно заперечувати, але все-таки при цьому кожен народився у рідній країні. У кожній людині живуть попередні покоління, і «тіні забутих предків» не дають забути їх вірування, культуру, історію, досвід, навіть якщо вона цього не усвідомлює.<span>Головне, що повинні пам’ятати всі, — не можна забувати своєї Батьківщини і відрікатися від неї або ігнорувати те, що ми живемо в Україні, що вона дала нам найдорожче — життя.</span>
