Пропоную скласти таку казку під назвою "Зустріч із Вечором":
Одного
зимового дня ми з товаришами дуже довго гуляли на вулиці. Ми катались
на санчатах і грали в сніжки. Ми й не помітили, як минув час. Взимку
темнішає дуже рано. Коли ми зрозуміли, що вже настав час вертатись
додому, було вже дуже темно.
Я йшов дуже наляканий - це була моя перша
самостійна зустріч із Вечором. Кожен звук навколо лякав мене: скрип
дерев, крик птахів, гавкіт собак. Я йшов, пришвидшуючи хід. Зустріч із
Вечором справила на мене велике враження. Вечір такий таємничий та
загадковий... Прислухаючись до кожного шереху, я добіг додому. Там на
мене чекала тепла вечеря. Ось якою була моя зустріч із Вечором.
<span>Серед мужніх воїнів особливе місце у «Слові...» посідає образ Ярославни, </span>який приваблює читачів своєю ніжністю і глибоким ліризмом. Дізнавшись про поразку русичів і полон чоловіка, Ярославна виходить на путивльський вал, плачучи, звертається до сил природи (вітру-вітровію, Дніпра-Славутича, світлого і трисвітлого сонця), щоб ті допомогли Ігорю. Княгиня ладна полинути зозулею на край світу, аби витерти милому «кривавії рани на дужому його тілі». Ярославна турбується про визволення не лише свого чоловіка, а й про воїнів-русичів, які потрапили в полон. Отже, цей образ вражає нас не лише глибокою жіночою відданістю, вірністю, а й благородством людської душі.
<span> В образі Ярославни змальовано реальну історичну особу — дочку галицького князя Ярослава Осмомисла Єфросинію. До Цього образу, який став символом вірності та кохання, зверта¬лися і звертаються у своїй творчості багато митців. Переспіви «Плачу Ярославни» зробили Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич, Павло Тичина та інші поети.</span>
<span>
Образ Руської землі у творі персоніфікований. Автор захоплюється її безмежними просторами — опис подій у різних кінцях Русі, що відбуваються одночасно: «Коні іржуть задзвенить слава в Києві. Труби трублять в Новгороді — стяги в Путивлі...». Глибоким патріотизмом сповнені слова, які кілька разів повторюються у «Слові...»: Руськая земле, уже за горами єси!»
</span> Явища природи у «Слові...» одухотворені, рослини, звірі й птахи разом з героями живуть, сумують. Коли Ігор потрапив у полон, «никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось». Річка Донець допомагає руському князеві визво¬литися з неволі, охороняє його від небезпеки.У поемі поєдналися християнські та язичницькі мотиви, у яких відбилися стародавні вірування наших предків, імена язичницьких богів (Дажбог, Хоре, Стрибог, Велес), східнослов'янські міфологічні образи (Обида, Жля, Карна). У кінці твору згадано і християнського Бога, який показує Ігореві шлях із землі Половецької на землю Руську.<span>
«Слово...» тісно пов'язане з усною народною творчістю, що засвідчують народнопоетичні засоби. З фольклору запозичені автором постійні епітети: сірий вовк, сизий орел, чорна хмара, синє море; порівняння: кричать теліги опівночі, мов лебеді сполохані. Зближує «Слово...» з народною піснею вживання тавтології: труби трублять, мости мостити, ні мислю помислити, а плач Ярославни нагадує пісні-голосіння.</span><span>
Часто для означення того самого явища використовується певний образ, що стає символом. Так, зозуля — символ охопленої тугою жінки; ворон — символ горя, нещастя; сокіл — символ доброго молодця, витязя; сонце, місяць — символи князів руськ.</span><span>За ідейно-художніми якостями «Слово...» не поступається найвидатнішим прадавнім пам'яткам німецької, французької, іспанської, грузинської літератур. Зміст поеми актуальний і в наш час, бо підносить глибокопатріотичну ідею єдності, монолітності народу.</span>
Як говорив Сенека “Люблять Батьківщину не за те, що вона велика, а за те, що своя». Я гадаю, що для кожної людини найріднішою є та земля, на якій народився і живеш, де почуваєш себе вільно відкрито. І ця земля — Батьківщина. Це одна з найбільших цінностей у нашому житті, яку ти не обираєш: вона дана тобі батьками як спадок, який маєш любити й берегти, щоб передати власним дітям. Її не вибирають за своїм смаком і бажанням, точно так, як не вибирають собі матір.
Влучно написав про Батьківщину та батьків Василь Симоненко у своєму вірші “Лебеді материнства”:
“Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати”.
<span>Прикладом справжньої </span>любов<span>і до батьківщини є геній українського народу, видатний поет Тарас Григорович </span>Шевченко<span>. Вражає те, що він навіть на засланні у жорстоких умовах писав поезії,зокрема “І виріс я на чужині”, де говорив, що для нього немає нічого кращого, як «Дніпро та наша славная Вкраїна…». Я вважаю, що непереможна </span>любов<span> Тараса Шевченка до народу й Батьківщини є взірцем щирого патріотизму. Адже для того, щоб бути патріотом своєї держави, треба бути відданим їй серцем і ,головне, знати “яких батьків ми діти”. І звичайно ж ніколи не слід забувати слова Володимира Сосюри:</span>
“Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову
І мову її солов’їну.”
<span>Отже, Батьківщина — це найцінніший дар твого народу й роду. Як і рідна мати – це твоя доля, яку треба приймати такою, якою вона є , а також любити і цінувати всім серцем.
</span>
У 70-х роках ХІХ ст. провідною темою українських письменників було, як уже зазначалося раніше, життя села. Реформа кріпосного права 1861 р., стрімка капіталізація принесли в селянський світ нові проблеми: хлібороб опинився перед складним вибором — господарювати по’старому чи йти в місто на заробітки, зберігати совість, давні моральні устої чи зректися всього цього заради виживання й збагачення, боротися за свої права чи підкоритися жорстокому світові… Відповідно нового забарвлення в літературі набули й характери селян.<span>Найпомітнішим здобутком нашого красного письменства в розкритті цієї теми вважається роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Це був перший «роман з народного життя», у якому, за визначенням І. Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність у всіх її складностях і суперечностях.</span>
