<span>Серед мужніх воїнів особливе місце у «Слові...» посідає образ Ярославни, </span>який приваблює читачів своєю ніжністю і глибоким ліризмом. Дізнавшись про поразку русичів і полон чоловіка, Ярославна виходить на путивльський вал, плачучи, звертається до сил природи (вітру-вітровію, Дніпра-Славутича, світлого і трисвітлого сонця), щоб ті допомогли Ігорю. Княгиня ладна полинути зозулею на край світу, аби витерти милому «кривавії рани на дужому його тілі». Ярославна турбується про визволення не лише свого чоловіка, а й про воїнів-русичів, які потрапили в полон. Отже, цей образ вражає нас не лише глибокою жіночою відданістю, вірністю, а й благородством людської душі. <span> В образі Ярославни змальовано реальну історичну особу — дочку галицького князя Ярослава Осмомисла Єфросинію. До Цього образу, який став символом вірності та кохання, зверта¬лися і звертаються у своїй творчості багато митців. Переспіви «Плачу Ярославни» зробили Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич, Павло Тичина та інші поети.</span> <span> Образ Руської землі у творі персоніфікований. Автор захоплюється її безмежними просторами — опис подій у різних кінцях Русі, що відбуваються одночасно: «Коні іржуть задзвенить слава в Києві. Труби трублять в Новгороді — стяги в Путивлі...». Глибоким патріотизмом сповнені слова, які кілька разів повторюються у «Слові...»: Руськая земле, уже за горами єси!» </span> Явища природи у «Слові...» одухотворені, рослини, звірі й птахи разом з героями живуть, сумують. Коли Ігор потрапив у полон, «никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось». Річка Донець допомагає руському князеві визво¬литися з неволі, охороняє його від небезпеки.У поемі поєдналися християнські та язичницькі мотиви, у яких відбилися стародавні вірування наших предків, імена язичницьких богів (Дажбог, Хоре, Стрибог, Велес), східнослов'янські міфологічні образи (Обида, Жля, Карна). У кінці твору згадано і християнського Бога, який показує Ігореві шлях із землі Половецької на землю Руську.<span> «Слово...» тісно пов'язане з усною народною творчістю, що засвідчують народнопоетичні засоби. З фольклору запозичені автором постійні епітети: сірий вовк, сизий орел, чорна хмара, синє море; порівняння: кричать теліги опівночі, мов лебеді сполохані. Зближує «Слово...» з народною піснею вживання тавтології: труби трублять, мости мостити, ні мислю помислити, а плач Ярославни нагадує пісні-голосіння.</span><span> Часто для означення того самого явища використовується певний образ, що стає символом. Так, зозуля — символ охопленої тугою жінки; ворон — символ горя, нещастя; сокіл — символ доброго молодця, витязя; сонце, місяць — символи князів руськ.</span><span>За ідейно-художніми якостями «Слово...» не поступається найвидатнішим прадавнім пам'яткам німецької, французької, іспанської, грузинської літератур. Зміст поеми актуальний і в наш час, бо підносить глибокопатріотичну ідею єдності, монолітності народу.</span>
«Наче біс який сидів у хлопцеві», «щоки, ніби оловом налиті», «як Соловей-Розбійник», «ворота, ніби скринька», «камінь, а не дитина», «дощ такими потоками, наче там тисячі Федьків», «лід, як вимочений цукор», «немов не чув», «наче твій тато, став пузатий Федько», «стриба, як кішка», «як крізь сон бачив», «шматки лізли на неї, немов збиралися розчавити живе створіння», «крижини лізли одна на одну, чисто було схоже на те, як женуть великій гуркіт волів», «стрибнув, наче пробуючи його».
Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих таємними хмарами і засіяних горем, политих кров’ю. Горем і кров’ю горців. Пейзаж — подальша розповідь про сумні події. З цією метою автор використав народнопоетичний метафоричний образ засівання горя і сліз. У символічному образі Прометея Т. Шевченко показав незламність народів царської Росії, їх титанічність і життєдайність, що протистоїть хижаку — царизму, який «карає… що день… добрі ребра й серця розбиває» і п’є кров трудящих. Але народ безсмертний, його кров «живуща», і тому кат народів «не вип’є живущої крові», «не скує душі живої». Поет незмірно радіє з приводу того, що серце народу «знову оживає і сміється знову». Як гімн нездоланності народу звучать натхненні слова поета: Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.
Бити байдики - нічого не робити пекти раків - червоніти з'їсти собаку - стати досвітдченим фахівцем тримати язика за зубами - мовчати за ніс водити - обманювати точити баляндраси- базікати вовки ситі і вівці цілі - ніхто не постраждав
Я дуже люблю читати, і у мене багато улюблених героїв. Це й благородний лицар Айвенго, і не менш благородний розбійник Робін Гуд, і Дон Кіхот. Але найбільше мені подобається Тіль Уленшпігель з твору Шарля да Костера "Легенда про Тіля Уленшпігеля".
Тіль - мій улюблений літературний герой. Він завжди дуже кмітливий, веселий та винахідливий. Його життя було нелегким, на його долю випали й страждання, але Тіль часто знаходив вихід з найскрутніших ситуацій. Він виходив переможцем навіть тоді, коли протистояв людям, у яких багато грошей та влади. Мене дуже приваблює те, що Уленшпігель - оптиміст, бо ніколи не падає духом. А ще мені подобається його любов до життя.
АБО
Мій улюблений детектив (про літературного героя Артура Конан Дойля-Шерлока Холмса)
Ім'я всесвітньо відомого детектива Шерлока Холмса вперше з'явилося в повісті «Етюд в яскраво-червоних тонах». На відміну від кримінальних романів Еміліо Габоріо, котрий тільки ескізно накреслював образ свого героя, Конан-Дойль змальовує Холмса яскравими соковитими фарбами, це не просто опис злочину і злочинця, а процес інтелектуального пошуку, який веде до розкриття таємниці злочину. Шерлок Холмс проводить своїм методом найтонший аналіз обставин, у яких скоєно злочин, вивчає характер людей, причетних до злочину, і на підставі незначних, на перший погляд, деталей робить свій остаточний і правильний висновок. Шерлок Холмс - це не лише геніальний приватний детектив, сміливий, завбачливий, із швидкою реакцією бійця, але й знавець криміналістики, причому її найновіших методів, пов'язаних з наукою, тих, які випереджають тогочасні методи поліційного розшуку.