<span><span>Українська пісня — це історія народу-трудівника, народу-воїна, що цілі віки бився за свою свободу, що цілі віки витрачав усю свою силу, свою кров, своє життя на виявлення своїх здібностей, на збереження своєї гідності.
Хто не був зачарований українською піснею, хто не згадує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою горду юність, своє бажання бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим. Який митець не був натхненний її багатющими мелодіями, безмежною широтою і красою барв, її чарівною силою, що піднімає нас до вершин людяності, гідності, творчості!
Яка мати не співала пісень над колискою дитини!
Народна творчість, народне мистецтво — могутнє духовне дерево. Бурштиновими краплями виступає на ньому чарівна живиця поезій, мрій наших предтеч, збережена у прекрасних піснях. Із золотої цієї криниці ми черпаємо скарби народної мудрості. А скільки дотепних висловів у піснях, скільки влучних означень! Як милуємося красою живого народного слова!</span><span>
</span></span>
Т. Шевченко у поемі оспівує Івана Підкову, сміливого отамана, що не раз очолював морські походи проти Туреччини. У поемі, що названа його іменем, цей козарлюга змальований мужнім, відчайдушним, досвідченим, справедливим, за що побратими дуже його шанують. Сміливість притаманна кожному із запорожців. «Синє море звірюкою то стогне, то виє», «кругом хвилі, як ті гори», так що не видно ні землі, ні неба, аж «серце мліє», а «козакам того тільки й треба» — розбурхана стихія звеселяє їхні серця, наснажує співати пісні, піднімає дух козацький перед походом на Царгород. Оспівуючи славні перемоги запорожців, Шевченко використовує рефрен «було колись»:. Було колись — в Україні Ревіли гармати; Було колись — запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося: осталися Могили по полю. Могили ці — і свідки колись гучної слави, і водночас нагадування сучасникам, онукам запорозьких велетнів, що втрачене можна відновити, що такі люди, як Підкова, і зараз, напевно, є, бо дух народу незнищенний.
У суспільно-побутових піснях відтворенно життя наших предків, яке змушувало їх покидати родини, домівки і йти шукати кращої долі. У суспільно-побутових піснях відображене життя людей, козаків як їм було важко жити. Як дівчата відправляли своїх чоловіків, а вони не повирталися.
У кожного народу на землі є свої казки. Здавна вони мали велике значення для людей. Адже казки – це не просто забавні або повчальні, страшні або сумні вигадані історії. Насправді в цих, на перший погляд, простих оповіданнях укладена глибока народна мудрість, подання людини про світ і свій народ, про добро й зло, справедливості й безчесті. Раніше казки передавалися з вуст у вуста, від покоління до покоління. Вони були хоронителями не тільки тисячолітніх знань, але й соковитої, яскравої народної мови
Згодом багато народних казок були записані, завдяки чому ми й знаємо їх сьогодні. Вони також лягли в основу багатьох літературних казок, створених різними письменниками. Наприклад, А. С. Пушкін черпав найбагатший матеріал для своїх дивно гарних і цікавих добутків у власному дитинстві, коли він був ще хлопчиком Сашком і заслухувався незліченними казковими історіями, які розповідала йому нянька Орися Родіонівна. Казки – наші добрі й мудрі вчителі, які завжди поруч.
Добру и враг и друг ответсвуют добром,
<span>и эта доброта не знается со злом. </span>
<span>Врага получишь ты, злом отвративши друга, </span>
И друга обретешь ,став ласковым с врагом.
<span>
</span>
