Зустріч із Григорієм Сковородою (мої фантазії)
У Сковородинівку ми приїхали з батьками на кілька днів у гості до тітки Марії, яка вже була на пенсії і весь час порпалася то на городі, то коло курей. Після звичайних радісних привітань і обіду в колі родичів я вирішив прогулятися до Сковородинівських місць, там завжди було так затишно, привітно і красиво.
...Підходжу до Сковородинівського дуба, де на барельєфі видно зображення відомого філософа. Сідаю неподалік і довго дивлюся на його зображення.
І раптом помічаю, нібито щось відбувається. Світ немов змінив свої кольори й форми, сталось якесь диво: простір наче затуманився, предмети ніби теж набули інших обрисів.
Із-за дерева повагом вийшов якийсь чоловік у дивному одязі. Правда, нічого особливого: якийсь довгий плащ (десь я вже такий бачив; згадав — це не плащ, а свита, яку я бачив у краєзнавчому музеї), незвична торба за плечима, лямка через плече... щось таке знайоме, десь я вже бачив цього чоловіка.
...І очам своїм не повірив: та це ж Сковорода! Сам Сковорода! Як? Чому? Я нічого не розумів. Та він уже звернувся до мене:
— Придивляєшся, щоб упізнати? Ну, то як? Упізнав?
— Григорію Савичу! — вигукнув я і з захопленням, і з дивуванням, і ще щось таке було, що важко описати.
— Ну, і звідки ж ти мене знаєш? На портреті бачив?
— Ну, як же? — гарячково почав я. — Ваші портрети, ваш музей... Хто ж не знає ваше "Всякому городу нрав і права"? А ідея "сродної" праці? Ваші байки... Ми ж усе це в школі вивчаємо.
— І що ж це дало вам? Що взяли для себе з моєї науки?
— Ну хоча б ось це: "Коли хочемо виміряти небо, землю та моря, маємо спершу виміряти самих себе власною нашою мірою. А коли нашої всередині себе мірки не знайдемо, то чим мірятимемо? А не змірявши себе спочатку, яка користь знати міру в інших живих істотах? Та й чи можна? Чи можна знайти міру, не зрозумівши, що таке є міра?"
— А чому саме на це ти звернув увагу? Чому це тобі запам'яталося?
— Я звернув увагу на слова щодо виміру самого себе. Зрозумів ці слова так, що спершу треба заглянути собі в душу, спитати, хто ти є, де твоя міра ставлення до себе, а потім уже до навколишнього світу, бо як же можна мати уявлення про інших, про навколишній світ, коли ти не знаєш, як ти сам до цього світу ставишся? Або ще ось таке: ваші міркування про три світи...
— Так, я колись виклав думку про ці світи: "Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незлічених світ-світів, і є великий світ. Інші два — часткові і малі світи. Перший — мікрокосмос, тобто світик, малий світ, або Людина. Другий світ — символічний, тобто Біблія." Тільки дуже шкода, що ви не хочете глибоко проникати в суть речей, а сприймаєте все поверхово, не заглиблюючись.
— Може, ви й праві, бо у нас виникла дискусія щодо символічного світу, тобто Біблії. Я вважаю, що Біблія — це символічна назва віри людини, а не просто книги. Або ще сперечалися про дві сутності...
— "...Всі три світи складаються з двох сутностей... Видима сторона є тварь, а невидима сторона — Бог".
— Знаєте, Григорію Савичу, мені дуже подобається те, що ви як ніхто інший приділили увагу сутності людини. Я не знаю нікого іншого, хто б так гаряче відстоював і закликав до самопізнання. Адже у центрі вашої філософії — Людина. Наше покоління тільки "проходить" вас у школі, ми не чуємо більше на уроках про пізнання істини, про те, що є істина. Ото хіба що про "ідею сродної праці".
— Не сумуй. Це вже добре, що ти над цим замислився. Пам'ятаєш: "Пізнаєш істину — ввійде тоді у кров твою сонце"? Тож, хлопче, не треба всіх намагатися зробити філософами, бо тоді було б нецікаво. А так я радий, що мене пам'ятають не лише у святкові дні мого народження, а ось з'являються хоч інколи такі, як ти. Це означає, що рано чи пізно, не зараз, так наступні покоління повернуться до моїх думок, до моєї філософії.
І раптом його образ почав тьмяніти, а я заворожено дивився на те місце, де він щойно стояв і не міг прийти до тями.
— Дякую вам, Григорію Савичу, за цю фантастичну зустріч (а може, мою вигадку), бо питання самопізнання — це питання виховання майбутнього покоління: через самопізнання — до прогресу, до людської досконалості, до утвердження таких цінностей, які забезпечать нам мир і спокій на землі.
М.В.Гоголь народився 20.03.1809 в містечку Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії. У сімї В.О.Гоголя –Яновського і його дружини Марії Іванівни народженої Косяровської . Немовля охрестили у Спасо-Преображенській церкві, яку поставив у Сорочинцах ще перший гетьман України Данило Апостол, а через 6 тижнів перевезли на хутір Василівка, де й пройшли перші 9 років життя майбутнього письменника.
Дитячі роки мали великий вплив на подальший розвиток Миколи Гоголя, він народився у мальовничих містах ,славних давньою історією .Легенди про Данила, Кочубея, та Мазепу
Жили в народі поруч із легендами про водяників ,русалок ,відьом та чортів, а їх малий Гоголь чув не мало. Були і сімейні легенди про славних предків роду батька і матері, про „видіння „ батька, який впізнав свою наречену , майбутню дружину , коли їй було лиш рік. Поруч із цим були і злидні , приниження з боку владного родича матері Дмитра Трощинського , колишнього міністра імператриці Катерини й Олександра І ,що після відставки оселився в маєтку Кибниці під Миргородом .Трощинського в сім`ї називали „благодійником” , він і справді зробив не мало послуг Василю Опанасовичу, але за це батько терпів не мало образ. У Кибницях був театр , актори , грали п’єси . Батько і мати теж писали п’єси і брали участь в них .Малим, Гоголь боявся бувати в маєтку ,але часом приходив туди заради п’єс та бібліотеки. У 1818 р. Миколу та його брата Івана віддали до Полтавського училища ,про яке поет не залишив ніяких приємних спогадів. Згодом сталася трагедія: брат Іван помер. Пізніше поет написав поему „Дві рибки”. Тільки тоді всі зрозуміли як Микола любив свого брата. Миколу забрали з училища. Але навчання треба було продовжувати тому батько віддав його повітовому вчителю. За навчання здебільшого платили натурою: салом, гусками, медом. Про це свідчать листи вчителя до батька, що були схожі на накази про „поставку”. Про успіхи нічого невідомо.
Життя в Полтаві пішло на користь майбутньому поету ( потім він відображав губернське життя в творах , таких як „Ревізор”, „Мертві душі”).
На початку 1821р. М. Гоголя віддали до Ніжинської гімназії вищих наук (колись тут обирали гетьманів). За часів навчання Гоголя тут був ректором Орлай. Взагалі вчителі були хороші, але були і такі що над ними учні сміялися. Був випадок на уроці історії: вчитель розказував дуже нудно і Гоголь малював і не слухав. Вчитель , бажаючи спіймати його на гарячому запитав його що ж було після смерті Олександра Македонського, на що Гоголь жваво відповів: „Похорон”.
Проте жвавість не була притаманна Гоголю. Всім відомий його меланхолійний темперамент. Стосунки з товаришами в нього не складалися. Він був гордий і сором’язливий. В перших листах додому були прохання забрати його звідти .В перші роки в нього не було успіхів у навчанні. Особливо в нього були проблеми у вивченні мов. Та й з решти він не мав успіхів. Поліпшення прийшли коли втрутився „благодійник” і його перевели до „казеннокоштних”. Нарешті його батько звільнився від сплати 1200 карбованців, а Гоголь знайшов справжніх друзів. Першим і найвірнішим другом став Олександр Данилевський , з яким він пізніше вирушив підкоряти Петербург
У 1824 в гімназії дозволили театр. Тут розкрилися таланти Гоголя. Він досить успішно виконував будь-які ролі, малював декорації .Всі помітили що Гоголь беззаперечний лідер.
Та 1825 р. Став переломним у житті поета: помер батько, тяжко захворіла мати. Микола відчув, що він відповідальний за матір і за сестер, рідних та близьких, що жили у Василівні .Раптом став дорослим. Захопився літературою, написав кілька творів, але вирок був однозначним:” посередньо”. Та письменник не зупинився, він почав багато читати(особливо Пушкіна), писав, переписував його твори в зошит. В 1828 закінчив навчання отримав статус 14 класу.
Захар Беркут — центральний персонаж повісті, ватажок тухольської громади. Йому вже понад 90 років, і все своє. Його риси: добрий ,волелюбний,відвертий , чесний; працьовитий, розсудливий ,мужній, витриманий.
Ним керують у першу чергу громадські інтереси. Почуття громадського обов’язку, яке тісно зв’язане з глибоким патріотизмом, у Захара Беркута найяскравіше проявляється в трагічну хвилину, коли в полон до ворога потрапляє його син. Усією силою своєї душі він любить сина, але коли Тугар Вовк пропонує тухольцям випустити монголів із тухольської долини в обмін на полоненого Максима і частина тухольців просить Захара прийняти цю пропозицію і визволити свого сина, то він відмовляється. Захар пояснює, що тут справа йде не про його сина, а про долю їхніх сусідів — верховинців і загірян, які, непідготовлені, зазнають ще страшнішого горя від нападу монголів.Він підкоряє свої батьківські почуття громадянським інтересам.
Слід підкреслити і чесність старого Захара
В образі Захара Беркута втілені мудрість, мрії і прагнення народу.
<span>1. Маленька хуха-Моховинка</span> <span>2. Жито хухи</span> <span>3. Зовнішність Моховинкки</span> <span>4. Порятунок сосни</span> <span>5. Нема де є життя</span> <span>6. Велика та тепла хата коз</span> <span>7. Самотність на душі хухи</span> <span>8. Врятована Лиска </span> <span>9. Нві друзі хухи</span> <span>10. Злий дід прийшов до хати</span> <span>11. Поранена моховинка</span> <span>12. Захворілий дід у снігу</span> <span>13. Хухи не потребують подяки!</span>