їх придумують для того, аби зацікавити читача. адже завжди цікаво читати про інші світи
«...У греків є Таїс, у римлян — Лукреція, у єгиптян — Клеопатра, у французів Жанна Д’Арк... у нас — Роксолана», — так сказав про героїню повісті О. Назарука П. Загребельний. З такою високою оцінкою постаті Роксолани важко не погодитися. Але щоб донести до читача цю думку, будь-якому митцю знадобляться не абиякі здібності. Назарук зі своїм завданням упорався «на відмінно».
Можна із впевненістю сказати, що таємниця цієї жінки не розгадана й досі. Її особа — це поєднання настільки полярних рис, що розводило дослідників на різні боки: одні ставали палкими прихильниками, інші — засуджували.
Ця жінка — віддана мати, але здатна на пролиття крові дитини іншої жінки. Вона — патріотка свого краю і та, хто приймає віру іншого народу, який нищив людей її землі. Цей перелік можна продовжувати.
Не викликає сумніву одне: це дуже цікава постать. Мабуть, через те до образу Роксолани зверталися різні митці. Його змальовували в своїх картинах художники. Про неї писали опери та пісні, знімали і знімають кінофільми. Образ Роксолани відтворено в архітектурі, скульптурі та прикладному мистецтві.
Чому ж саме її ось вже понад чотириста років пам’ятають і шанують? Чому саме їй присвячують наукові дослідження, її портрети й сьогодні прикрашають музеї (у Національному музеї у Львові є портрет Роксолани роботи італійського майстра)?
У світі цю видатну жінку знають як Хуррем, Роксолана, Хосені. У Стамбулі ще височіє мечеть, збудована Роксоланою на місці Аврет-базару, де колись продавали в рабство людей, поряд з нею — притулок для знедолених. Усипальницю Роксолани розміщено недалеко від гробниці Сулеймана Великого.
Якою ж змальовує цю жінку Осип Назарук?
Ім’я Роксолана походить від двох слів: «Рекс», що означає король, «алани» — предки українців.
Повість «Роксоляна» розпочинається розповіддю про підготовку до весілля Насті Лісовської і Степана, сина львівського купця. Але на містечко напали турки і багатьох українців взяли в полон. Серед них була й Настуся... Дівчину потім тричі перепродавали на невільничих базарах, аж поки вона потрапила до гарему Сулеймана. Туг вона виконувала різну роботу: прибирала, сиділа як сторожа в передпокоях. Саме тоді, як говорить автор, «надійшов пам’ятний день і таємнича година її долі». Стоячи біля дверей султанської одаліски, вона, яка не мала права піднімати очі на султана, один-єдиний раз боязко глянула на нього. Цей погляд вирішив її подальшу долю.
Дівчина-християнка вразила Сулеймана спочатку своєю зовнішністю, а пізніше — розумом. Її побожний учитель Адбуллаг навчив її добре розумітися на Корані, тому дівчина знала, що згідно з Кораном чоловік не може силою взяти дівчину, бо то великий гріх. Мабуть через те говорила з Сулейманом сміливо, переконливо, так, як з ним не говорив ніхто, окрім рідної матері.
Султана, розумного та освіченого чоловіка, зацікавило не тільки те, Що казала невільниця, «але й свобідна форма, і вже перший акорд її, перші слова: вічна правда, рівність перед Богом». Ще будучи полоненою, Роксоляна у розмові з Сулейманом сміливо каже: «Я будувала б, будувала багато... наперед збудувала б велику імарет (кухню для убогих), ...велику дарешттіру (лікарню), ...кара- вансерай для подорожніх і чужинців». Ці слова довели, що ця дівчина мала не лише великий розум, але й дуже добре серце, вона не забуває людей з країни, з котрої потрапила до Туреччини. Саме це відзначив для себе султан. З часом Ель Хуррем отримала волю, прийняла іслам, стала дружиною Сулеймана Великого, народила трьох дітей: «Вона блистіла умом і веселістю, безоглядністюімилосердям».
Однозначно що світ врятує не зовнішня краса, а внутрішня, душевна краса!
У своєму романі в віршах «Маруся Чурай» письменниця Ліна Костенко
піднімає важливі життєві питання, серед яких збереження кращих людських
якостей, добро заради інших та розуміння поганого та хорошого у оточуючому нас
світі. Людина на протязі усього свого життя постійно зустрічається з
різноманітними труднощами, іноді навіть з жорстокістю та підлістю не тільки
сторонніх, але й досить близьких людей. І все-таки, не зважаючи на будь-які
труднощі, людина повинна знову і знову підійматися, закликаючи на допомогу
небачені резерви сили і стійкості. Один раз витримати випробування – це замало,
а ось витримувати випробування все життя, коли треба берегти гідність та честь
– такого гідна лише справжня людина.
Для того, щоб простежити, як жили герої історичного роману Л. Костенко у
божевільному світі того часу, для того, щоб зрозуміти, хто з них не зрадив, не
схибив собі, своєму високому призначенню бути справжньою людиною, треба
перекинути своєрідний місток від сучасного до минулого.
На мій погляд, основним критерієм оцінювання людини у творі є ставлення
до головної героїні твору Марусі людей під час судового процесу над дівчиною.
Марусю звинувачує мити Гриця, Галя Вишняківна та Семен Горбань – люди, які
ставляться до життя як до процесу збагачення. Під час суду мати Гриця спочатку
навіть визиває співчуття, бо що може бути найгіршим, ніж загибель сина. Але
надалі, дізнаючись зміст буття Бобренків, ми бачимо, що єдиною метою їхнього
життя залишилося збагачення. Хоча її чоловік і намагається стримати жінку у
зажерливості і егоїстичності, згодом він і сам стає таким же самим.
Ще один свідок, який виступає на суді проти Марусі – це Галя Вишняківна.
Ця особа пихата, обмежена і самовпевнена. Вона не вміє любити, усі людські
почуття для неї заміняє нестримне бажання вийти заміж. Разом з нею жорстокість
до Марусі виявляє Семен Горбань, бо дуже хоче догодити своєму багатому родичеві
Вишняку. Він і сам злодій, він ниций духом і обмежений, він не може зрозуміти
красу та глибину душі Марусі.
Усіх цих людей поєднує ницість душ, убогість та дрібність існування. Для
цих персонажів немає нічого святого, бо в житті їхньому одна єдина мета – це
збагачення, збагачення будь-якою ціною. Розмірковуючи про них, досить важко
назвати цих персонажів людьми, скоріш це нелюди, які втратили усе людське і
забули про одвічні суспільні цінності.
m;ma
-oP ؠ 5pt;margin-left:
0cm;line-height:15.35pt;orphans: auto;widows: auto;-webkit-text-stroke-width: 0px;
word-spacing:0px'><span>А ось захищають Марусю представники козацтва, бо козацтво – це зовсім
інший світ, в якому вже в той час був демократичний устрій з законами та
звичаями, в основу яких покладені кращі моральні надбання народу та справжні
людські взаємовідносини. Відверто і красномовно виступив на суді Іван Іскра,
який щиро та без відповідно кохав Марусю. Саме він привіз документ про
помилування Марусі, підписаний самим Богданом Хмельницьким. Іван добре розумів,
що, стративши Марусю, кати знищать справжню красу мистецтва. А що ж буде далі?
«А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?» У відповідальний
момент Іскра здатний на лицарський і благородний вчинок. Він, гонець до
гетьмана, боїться на своєму шляху ворожої кулі або пастки, бо йому треба
довести цю справу до кінця. «Якщо я впаду, – не врятована пісня, задушена пісня
в петлі захрипить». Козаку притаманне благородство, не суєтне, не силуване, не
демонстроване напоказ, але неодмінне. Іван характеризується поєднанням
чоловічої сили і вразливої душі. І саме в постаті Івана козаки у цьому
творі виступають як справжні люди, гідні цього високого звання, саме вони
протистоять нелюдам, для яких у житті немає нічого святого, окрім власного
збагачення.</span>