<span>Начали свою жизнь Чипка и Григорий одинаково: оба из бедной семьи, где уже очень давно не видели благосостояния. Оба одного возраста, но Григорий – сирота. Вместе шутят, вместе грустят, вместе скот пасут, вместе едят «сухари – черные, как земля» . Но настало время, когда необходимо было каждому из них выбирать свой путь. Пишет Афанасий Мирный: «Григорий – не промах» . Понял, что «довольно за овцами гоняться – так как небольшая из них польза…» . Пошел на заработки, проходя мимо магазинов, разевал рот, глядя на богатство. Зашевелилась у Григория зависть в сердце отравляющей змеей: «Ах, как люди живут! » Уже тогда зарождаются скупость, плутовство, которые сделают со временем из этого человека индивидуалиста-собственника. Но умел работать Григорий, умел и любил: «работает, как хозяин, всегда веселый, спокойный» . И здесь они одинаковые с Чипкой – оба хозяйничают, оба трудолюбивые. Тем не менее, не одинаковая в них цель в жизни. У Григория цель – жениться на богачке, чтобы «к своему добру добавить еще и жены, чтобы вышло одно, и большое» , а у Чипки цель найти правду, верно служить общине. С того времени расходятся их пути: правдоискатель Чипка не соглашается с психологией «вола» , который всегда делает то, что скажет хозяин, и понемногу, не найдя ответа на свои вопросы, скатывается на скользкий путь. А Григорий тихо и мирно живет в своем «теплом и ясном, тихом и счастливом доме» , растит детишек, не «сует» носа куда не надо, так как «своя рубашка ближе к телу» . Да и Чипке советует: «А нет правды, то живи так, как и все живут» . Вот здесь лучше всего и показывается мелкособственническая психология Григория. Даже его жена Христя загрустила после Чипкиной исповеди, после его горячих слов о неправде, которая сейчас властвует на земле, но только не Григорий. Говорил Чипка: «А если бы была правда, то этого бы не было. . Я бы никогда не стал таким, каким вы меня видите…» . И ничего не говорил этот «хозяин» , хотя и ощущал в глубине души, какую правду говорит Чипка. Сделался Григорий оборотнем, сидел тихо, никого не трогал, чтобы и его никто не тревожил. Не такая судьба судилась Чипке: не мог молчать этот гордый, непокорный человек, но пошел не тем путем и со временем стал убийцей. Много жестокой ненависти в его словах: «А все люди, все люди. Они у меня и отца отняли, людоеды. Они меня еще сызмала ненавидели» . Гнев свой топит в рюмке; там, в кабаке и находит Чипка себе «друзей» : Лушню, Мотню и Крысу. Начинается «красивая» жизнь. Чипка бесчинствует, пьянствует. Так начинается моральная деградация личности. . </span>
Найважливіше в стосунках між людьми - взаємоповага та взаємодопомога в скрутних ситуаціях. Вибираючи собі друга, потрібно бути впевненим в тому, що він не тільки допоможе в біді, а й щиро порадіє разом з тобою в випадку величезного успіху. До того ж, гарні безкорисливі вчинки завжди будуть цінуватися вище за красиву зовнішність, адже ми вибираємо оточення не для того, щоб милуватися ним, а щоб гарно проводити час з хорошими людьми.
Дощ як явище природи оспівується у віршах поетів світу по-різному. У Василя Голобородька дощ особливий: із зеленим волоссям, у яке вплетений ліричний герой, дорога, хата, річка, череда корів. Дощ ллється, як із відра. Але то не страшно: скоро все минеться, знову буде тепло, бо хтось набігається, хтось напасеться, а когось завжди чекає тепла хата.
Багатьом цей вірш здасться дивним, але поезія тим і гарна, що вона ні на що не схожа, що вона неповторна і дає простір для думок, мрій та уяви кожному читачеві.*Дитячі спогади найчастіше зберігають усе світле й радісне, відсіюючи натомість біль і страждання. Так уже влаштована наша пам’ять: враження дитинства і юності, що позначені оптимізмом та відчуттям душевного комфорту, надають вагому духовну підтримку в непростому дорослому житті, стають для багатьох людей своєрідним психологічним оберегом. Можливо, саме про це пише Василь Голобородько у своїй загадковій поезії «З дитинства: дощ»?
Навіть якщо перше прочитання не дозволяє скласти чіткого враження, нас усе одно заворожує загальний позитивний настрій, захоплюють незвичні зорові образи та яскрава кольорова палітра твору. Дивним здається цей дощ із зеленим волоссям, у яке вплітається все навкруги — неначе в казці, немов у чарівному світі дитинства...
Це вірш про щастя, яке переживає людина лише в дитячих літах, і згадує згодом про нього як про щось найдорожче. Про щастя єднання з рідним довкіллям, із батьківським домом, який для дітей завжди наповнений теплом любові, немов гніздо для пташенят. Шлях до батьківської домівки, дерево над дорогою, череду корів, річку на видноколі — усі ці зорові образи поєдпує чарівний дощ у цілісну панорамну картину комфортного простору, у якому людина по- справжньому почувається собою. Ліричний герой цього твору простує уявною дорогою, «що веде до батьківської хати», відновлює у своїй пам’яті казкові простоту й гармонію дитинства.
