Житти коли ти інший,не такий як всі (життя риби,яка була,не такою як всі)
Ответ:
Происходил от старинного казацкого рода; отец его служил регистратором в канцелярии графа Η. Румянцева. Окончил в 1821 Петербургский кадетский корпус, в 1823 г. поступил на военную службу в кавалерию. Часто разъезжая по делам службы по Украине, слушал и записывал рассказы о старине, узнал немало интересных подробностей из старинного запорожского быта.
В 1828—29 гг. принимал участие в войне с турками и в сражении под Журжей был ранен. В 1831 г. он участвовал в польской кампании, затем состоял при киевском генерал-губернаторе Бибикове, служил чиновником особых поручений при министерстве внутренних дел. 26 ноября 1855 года награждён орденом св. Георгия 4 класса за выслугу 25 лет в офицерских чинах.
В 1863 г. был прикомандирован к графу M. Н. Муравьеву в Вильну и с тех пор безвыездно жил в Северо-Западном крае. В 1865—66 г. он был председателем учрежденной в Вильне ревизионной комиссии по делам римско-католического духовенства.
Последние годы своей жизни провёл в своей усадьбе «Тришин», которую он получил от правительства, как награду за свою деятельность в Северо-Западном крае, в то же время занимал должность брестского уездного предводителя дворянства и председателя съезда мировых судей.
Написал 14 сочинений на русском языке и 26 на украинском, которым владел в совершенстве. Материал для повестей черпал частью из личных наблюдений над малорусской жизнью, частью из народной словесности — сказок, преданий и анекдотов, преимущественно фантастических или юмористических. Находился под сильным влиянием дворянской романтической литературы, идеализировал взаимоотношения между помещиком и крепостным. Главное произведение Стороженко, «Марко Проклятый», представляет смесь разнородных преданий и поверий в сильной авторской переделке. Гораздо ближе к народным источникам стоят повести: «Два брата», «Женатый чорт», «Скарб», «Се та баба». Ярким юмором отличается рассказ «Вусы». 23 украинских рассказа Стороженко были изданы в 1863 г. в Петербурге.
Некоторые произведения Стороженко на русский язык перевел Иван Бунин
Ответ:1722 народився Григорій Сковорода, український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог; мандрівний філософ. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії (хоча вищої освіти не скінчив). Оскільки мав гарний голос і музичний слух, на початку грудня 1741 юного Сковороду взяли до Глухівської співацької школи, звідки повезли до Петербурзької придворної царської хорової капели. Наприкінці серпня 1744 разом з почетом імператриці Єлизавети прибув до Києва. Тут з капели звільнився, отримавши чин "придворного уставника", що означав дворянство з титулуванням "ваше благородіє". 1745–1750 у складі "Токайської комісії з заготівлі вин до царського двору" побував в Угорщині, Словаччині, Австрії. З 1751 вчителював у Переяславському колегіумі, з 1753 був гувернантом В. Томари, сина поміщика С Томари у селі Кавраї, з 1759 викладав у Харківському колегіумі поетику. Упродовж 1760–1762 у повній самотності розмірковував над Божественним промислом і пізнанням себе. 1762 у Харкові познайомився з М. Ковалинським, став його вчителем і другом, згодом, після смерті Сковороди, Ковалинський став його біографом. Від 1769 вів життя самітника й мандрівного філософа; мандрував переважно по Слобожанщині. Тоді ж почав писати філософські діалоги й трактати, в яких біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання. Свої філософські трактати і діалоги писав химерною сумішшю церковнослов'янської, української та російської мов, байки – руською книжною мовою, пісні – українською. За життя не надрукував жодного твору. Рішучий поворот, який у розумінні теології і філософії здійснив Сковорода, полягав у відмові від традиційних претензій філософів на створення заг. картини світу, в зосередженні філос. думки навколо питання, що таке щастя і чи може його досягти кожен. Висловлюючись звичними сьогодні словами, Сковорода вбачав основну задачу філософії в побудові філософської антропології, а філософську онтологію, що її розвивали послідовники Г.-В. Лейбніца, не вважав шляхом до розв’язання проблем людини. Сковорода можна вважати передвісником нової епохи – епохи українського романтизму.
Объяснение:
«Заповіт» Тараса Шевченка — мабуть найвідоміший поетичний твір української літератури. Це — унікальний твір, адже українська і світова культура не знала досі такої глибокої, емоційної поезії, у якій письменник висловив би всі свої болі та мрії і дав би настанови нащадкам. «Заповіт» пройнятий надзвичайною любов’ю до України, чарівним патріотичним пафосом. Т. Шевченко передав ніби свою останню волю в цій поезії. Майстерно змальовані картини природи: «Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі…» Але будь-який уважний читач одразу помітить, що у цих пейзажах виявляється не просто поетична майстерність, а вся душа поета, усі його почуття. У «Заповіті» Шевченко звертається до свого народу: він закликає до дій. На перший погляд, цей заклик здається просто частиною поетичного твору, але він не залишає байдужим жодного читача:<span>Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.</span>Думка, передана автором у цих рядках, надзвичайно глибока. Особисто мені малося, що Шевченко закликав не до реального збройного повстання, а до духовного повстання. Він закликав повстати проти старого життя, старого суспільного ладу, старих проблем. Це заклик насамперед будувати нову Україну, в якій не буде місця кріпацтву (ця проблема все життя дуже боліла Кобзареві). У ній не буде місця несправедливості, зрадництву, знущанням із простого люду. Усе своє життя Шевченко найбільше хотів побачити українських селян вільними від панів, а саму Україну — незалежною. Шкода, що мрія Шевченка здійснилася вже після його смерті. Тарас Шевченко закликає всіх українців жити в злагоді, разом Сюронити справедливість, разом боронити свою рідну землю від зла.Шевченко вірить у свій народ, у його непереможну силу, у щасливе майбутнє України. Він розуміє, що для того, аби його мрії та мрії всіх українців стали реальністю, необхідно багато часу. Необхідні прагнення перемогти і сили боротися. Про свою впевненість у народі Шевченко ніби говорить між рядками поезій, він переконаний — український народ подолає всі негаразди. Впевненість у власних силах, у праведності своєї мети передається кожному читачеві, який читає «Заповіт». І водночас читач щиро захоплюється особистістю геніального сина України — Тараса Шевченка. Ніби розуміючи і знаючи усе заздалегідь, Великий Кобзар закінчує свій «Заповіт» простими, але такими хвилюючими словами:<span>І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом.</span>