Идея-<span>Навчити читача любити та цінувати природу
</span>
Мрії. Дивні чарівні істоти, що допомагають тобі існувати. Їх значно більше за нас. Вони створені нами. Нашими прагненнями, нашими сльозами. Вони загинуть без нас, а ми не зможемо жити без них.
У житті без мрії немає сенсу. Але чи просто дотягнутися до неї? Піймати її, притиснути до грудей і втримати, незважаючи ні на що? Чи просто досягти до сенсу життя? У чому полягає він, сенс?
<span>Томас Едісон хотів покращити життя людей і винайшов лампочку. Ісаак Ньютон прагнув зрозуміти таємниці всесвіту, коли на нього впало яблуко. Дмитро Іванович багато років працював над здійсненням своєї мрії, доки вона не явилася йому уві сні. Ці люди обрали свою мету, досягли її. Спіймали мрію за райдужний хвіст. А що ж інші? </span>
Про що мріють хворі у реанімаціях? Діти в притулках? Матері, що не дочекалися синів з війни?
Вони мріють про щастя. Про те, що втратили або чого ніколи не мали. Про кращу долю, краще життя.
І коли збуваються ці мрії, люди змінюються. Хворі одужують і допомагають іншим морально та матеріально. Діти дорослішають і створюють найміцніші родини. До матері приходить вагітна дівчина. Люди знаходять щастя, бо хотіли цього, прагнули до нього, мріяли про нього.
<span>Мрія – це те, чого не дало нам життя. Доля в змозі відібрати можливість, але не змусить припинити мріяти. </span>
<span>Ніхто більш не любив Україну так, як любила її Леся. Вона писала вірші про неї, серцем була завжди з нею, але хто може сказати, про що вона мріяла? Про нас, незалежних українців? Про своє здоров’я? Про життя й здоров’я Сергія Мержинського? Відповідь на це питання покинула нас століття тому. Але хто знає, можливо саме молитви «сеї слабосилої дівчини» допомогли нам здобути незалежність. </span>
Коли загинуть мрії? У той день, коли Сонце зійде на заході й опуститься на сході. Коли висохнуть моря й вітер унесе гори, наче опале листя. Коли знайдуться відповіді на всі питання.
<span>Ніколи!!!</span>
<span>Разворачивая перед читателем панораму жизни украинского XVII века, поэтесса мастерски передает дух эпохи. Типажи, ход событий, воспроизведенный в человеческих судьбах, - все это реставрируется автором с живой достоверностью художественного документа. Поэтесса показывает тогдашнее общество во всех его главных проявлениях. Роман «Маруся Чурай» открывает нам духовный мир наших предков, раскрывает забытые страницы истории, на достойных образцах учит мужеству, пробуждает совесть, чувство причастности к великой истории великого народа. Древний город Полтава в романе предстает как символ родной земли, прародиной дорогой. Начиная с начала романа, Полтава выступает как город отважных и отчаянных людей. Враг подступает к воротам города, взяв его в плотные тиски осады. Лучшие сыны Полтавы голодны, но отважные и упорные, мужественно защищают ее, самоотверженно защищают свою честь, совесть, свой язык, культуру, обычаи - родной историческую память. Истории ведь пишут на столе. Мы же пишем кровью на своей земле. Мы пишем плугом, саблей, мечом, Песнями и невольничьим плачем. Могилами в поле без имен, дороге в Киев из Лубен</span>
Обожнення матері та її роль у традиційній українській родині. Вірність.
Жили дід і баба. Мали вони трьох синів і одну дочку. Та коли їхні дти пішли працювати на полі, їх забрав до себе у царство лихий та потворний змій з 3 головами.Затужили дід і баба.Полилися у них сльози.А с тих сліз виріс горох.І з одного стручка виріс хлопчина.Був він на зріст не великий проте ріс не по днях а по годинах.Одного разу він запитав чинемає нього братвв та сестер.Дід і баба все йому розповіли.Він вирушив їх рятувати.Підібрав саму велику булаву і гайда змія знищувати.Прийшов.А змій питає
- Ти прийшов битися чи миритися.
- Битися звісно
довга була боротьба.Але все таки Котигорошко переміг.І визволив братів та сестру.
