У повісті «Дорогою ціною» М. Коцюбинський розповідає історію кохання двох молодих людей: Остапа і Соломії. Їхня трагедія полягала у тому, що вони були кріпаками і не мали права вибору. Саме тому Соломію видали заміж за іншого, хоча кохала вона довгий час саме Остапа і життя своє пов’язати хотіла, звичайно ж, з ним. Це кохання було гірким, тому що не мало права на існування. Але коли Остап вирішує втекти на волю за Дунай, Соломія тікає з ним. Вона усвідомлює, чим їм це загрожує, яке покарання очікує на них, якщо їх впіймають. Але це не зупиняє дівчину. Заради коханого вона ладна на все. Соломія не може жити без нього, адже, як каже сама, з Остапом зникне сенс її життя. Саме кохання допомогло Остапові і Соломії пережити ті складні часи, коли вони переховувалися у очереті, коли Остап був тяжко поранений. Саме любов Соломії не дала йому померти. На мою думку, сьогодні рідко зустрінеш таку самопожертву: Соломія не покинула пораненого хлопця, хоча розуміла, що їх можуть наздогнати або знайти переслідувачі, вона намагалася йому допомогти будь-яким чином… Соломія піклувалася про коханого, шукала їжу і воду, шукала шляхи порятунку… Вона, слабка дівчина, виявилася сильною морально, її кохання зробило такою… Та найбільше мене вразило те, як Соломія визволяла Остапа від турків. Дівчина чудово розуміла, на яку небезпеку себе наражає, але це не зупинило її. Вона ладна була віддати своє життя заради життя коханого. І, на жаль, так і сталося: Соломія загинула, рятуючи Остапа. Але останньою її думкою було не шкодування за тим, що вона тоне, а жаль через те, що вони з Іваном не змогли допомогти Остапові… Хоча тут вона помилилася – Остапа вони звільнили. Ціною власних життів. Саме це і означає «кохати» – не шкодувати свого життя задля близької людини, і не бачити в цьому нічого незвичайного… Остап залишився жити. Він отримав жадану волю. Та чи радів він їй? До старості згадував Остап Соломію, жив сам, адже : «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…». Ціною життя коханої отримав Остап волю, і тому вона вже е зробила його щасливим. Я вірю у кохання, адже це, дійсно, найкраще почуття, яке може відчувати людина. І якщо кохання справжнє, то людина ладна пожертвувати власним життям заради щастя коханого чи коханої, як це зробила Соломія.
Головний герой повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» – маленький хлопчик Михайлик, який сприймає оточуючий його світ щиро і безпосередньо. Усе, що відбувається навколо нього – це справжня казка і диво. Як і кожна щаслива людина, Михайлик вміє насолоджуватися життям. Звичайні речі дарують йому справжнє щастя.
Проблеми, які турбують Михайлика, для когось, на перший погляд, можуть здатися дрібними, але для нього вони надзвичайно важливі: як пробратися до театру, як пройти босим до хати так, щоб не побачила мама, де дістати цікаву книжку.
Хоч Михайлик ще маленький хлопчин, вже у цьому віці про нього можна сказати, що він щира і добра людина, яка поважає дорослих та їхню працю, вміє відрізняти злих людей від добрих, лицемірів від щирих, людина, яка більш за все хоче навчатися у школі і стати вчителем. Люблять Михайлика й оточуючі: дівчина Люба ставиться до хлопця як до гарного друга, Мар’яна намагається йому допомогти, а дядько Себастьян з задоволенням провидить з Михайликом вільний час.
Повість розпочинається красивою і дуже хвилюючою картиною: «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді». На крилах своїх вони несли життя і весну. «А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білим хмарам, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від за річки знову над нашою хатою пролітають лебеді! А вища скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі..». Це ще один образ твору, скоріше символ лебединої краси і символ швидкоплинних, неповторних років дитинства, які допомагають відчути цей світ набагато досконалішим, добрішим і кращим. Саме таким його бачив Михайлик, саме таким його бачив і письменник М. Стельмах.
Цікаво, але в повісті «Гуси-лебеді летять» немає негативних персонажів. Щодо позитивних образів, то найбільш цікавими є рідні Михайлика – його мати та батько, дід Дем’ян і бабуся. Дідусь хлопчика був незвичайно вмілою людиною і мав «золоті руки». Він настільки багато усього вмів, настільки багато допомагав людям, що його «знав увесь повіт». Найдорожчими для дідуся була «земля, вірна жінка і пісня». Він настільки поважав свою дружину, що коли пізно повертався з заробітків, не смів її будити і проводив ніч під її вікном. «…Біля вікна дружини і прихопив мого діда останній осінній сон і простуда». Дід Дем’ян занеміг і незабаром помер. Не надовго пережила свого чоловіка і бабуся Михайлика.
Хлопчик дуже любив свою бабусю. А тій найбільш усього подобалося поратися в саду. Вона розмовляла з деревами, наче з родичами, і Михайликові це дуже подобалося. Це була людина, що народилася ще за часів кріпацтва. Вона не мислила свого життя без дідуся Дем’яна: «…Уже й життя минуло їхнє, та й досі мої старі жили, наче молодята: не тільки на людях, а й поміж собою вони увесь вік були делікатні, уважні, привітні». Тому, мабуть, і не змогла вона залишатися на цьому світі самотньою. Пожурилася, прибрала у хаті, та й померла на наступний день.
Іван Нечуй-Левицький — неперевершений майстер гумору, письменник, що створив в українській літературі цілий ряд яскравих літературних портретів, характерів, що стали потім алегоричним уособленням певних людських рис.
У своєму творі мені хочеться розглянути основні засоби творення гумористичних та сатиричних образів у творі «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького.
Сміхова культура є важливим елементом українського селянського світу, який постає зі сторінок повісті. Джерелом комічного, як правило, є якась невідповідність, життєва суперечність, наприклад, між метою і засобами її досягнення, формою і змістом, діями і обставинами. Сміючись над чимось, ми немовби підносимося над визначеними суперечностями, долаємо їх. Отже, на сторінках повісті «Кайдашева сім'я» сміх — це виклик безглуздості обставин, які формують самі для себе герої твору, що ведуть домашню війну. Саме цей сміх дозволяє читачеві піднестися над дріб'язковістю подібних обставин, уникнути їх, очиститися від життєвої скверни.
Письменник використовує різноманітні засоби творення смішного. Прослідкуємо, наприклад, за розмовою-грою між братами Кайдашами, в якій вони обговорюють риси дівчат. Уся ця розмова побудована на контрастах, несумісності смаків та уявлень про красу: «Доладна, як писанка» — «ходить легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить»; «повновида, як повний місяць» — «гарна... мордою хоч пацюки бий»; «тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке і тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист» — «лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, аж кістки торохтять». Дотепні словесні характеристики підкреслюють критичність погляду хлопців, вдалі поєднання порівнянь викликають сміх. Отже, ми спостерігаємо тут використання такого засобу творення комічного, як словесна характеристика, дотепний вислів.
Крім того, Нечуй-Левицький у змалюванні домашньої війни постійно вдається до змалювання комічних ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми і змісту, дій та обставин просто вражаючі.
Так, наприклад, дуже яскравою є сцена, у якій Мотря з Кайдашихою б'ються за мотовило. Взаємна ненависть цілком опановує жінками, позбавляючи їх здорового глузду: «Молодиці стояли бліді, як смерть, і від злості ледве дихали. Вони вже не мали сили самі покинути те мотовило...»
Роман П. Куліша "Чорна рада" — один із перших історичних романів про події нашої історії, який є кращим історичним твором другої половини XIX століття. Коли я вивчала біографію П. Куліша, мене дуже вразив відгук Т. Шевченка про твір "Чорна рада", і, мабуть, цей відгук викликав інтерес до ще не прочитаного мною роману. Великий Кобзар писав у листі до П. Куліша: "Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий... за "Чорну раду". Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більше нічого, як спасибі".
Пропуную зробити так:
Недавно я прочитала твір Лесі Ворониної " Таємне Товариство Боягузів " - це надзвичайно захоплива історія про хлопчика Клима та його пригоди.
Клим- боязкий,несміливий хлопчина,який дуже боїться свого друга Кактуса. Він уникав його, тікав,ховався.І одного разу потрапив у секретну лабораторію ТТБ. Там він провів експеримент, який змінив хлопця. Тепер він став сміливим,уже не боявся Кактуса.Незважаючи на страх, який до нього приходив, Клим ніколи не відступав. Це і показує, що насправді він відважний і рішучий.Йому довелося подорожувати машиною часу, виконувати інструкції бабусі Соломії, щоб врятувати планету від синьомордиків.І у нього це вийшло!
Мені цей твір дуже сподобався. А найбільше сподобався головний герой цього твору Клим Джура. Тепер це мій найулюбленіший герой з усіх творів яких я прочитала за ( твій клас) клас.
