Я так понимаю тема не важна.
Сейчас на улице прекрасная погода.Природа просыпается от зимней спячки и начинает дарить радость и тепло всем людям.Конец школьного года наступит совсем скоро.Это и радостно и волнительно,так как многим сдавать экзамены.Каждый год бежит всё быстрей и приносит что то новое.
Дядько Шпичак поїхав до хлопчикових батьків і вони завели розмову про лося.-Добридень Лілю та Олексію!- Привіт і тобі якщо хочеш Шпичаку!-Ваші діти стали свідками вбивства!-Якого ще вбивства?-Вони побачили як я вбив лося із заповідника якого вони діставали із ополонки.-І що далі???-Вони хутко помчалися в заповідник.-Правильно вони зробили.Ати чого від нас хочеш.-Я хочу щоб ви зупинили своїх дітей.А я за цем віддам вам роги.Ну що згодні?-Ні тому що ви винищуєте природу і все живе!!!!-Ну будь ласка!-і так Шпичак благав години зо дві!Але батьки так і не погодилися тому що вони любили природу і навчили цього синів.
Образ Марусі Чурай — це образ з легенди, ми не знаємо достеменно, чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у XVII ст., складаючи пісні, яких співала вся країна, а деякі з них співають і досі. Якою видається читачеві Маруся? Це дівчина, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати, бути щирою та чистою: Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ. Напевне, ці рядки чи не найкраще розповідають нам про Марусю Чурай. І саме через ті рядки виникає думка про те, що образ Марусі Чурай є символічним: вона й є в певному сенсі образом народу, з його співучою нескореною й нескоримою душею, з душевною чистотою й несправедливо сповненим страждань життям. Марусю називають у романі голосом, піснею й душею народу. Вона, напевне, такою і є. На долю дівчини припадає багато випробувань, життя зрештою надламує її душу, вона ніби втрачає свій голос, втрачає здатність жити легко й радіти життю, але душевна чистота, прагнення кращого якщо не для себе, то для свого народу залишається з Марусею до останніх її днів. Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах»,— каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині и гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «п пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот». Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно. Для Ліни Костенко Маруся Чурай — не просто вродлива дівчина з її природним бажанням кохати й бути коханою, щасливою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі й жалі простих людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Так говорить про героїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й талант художника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шляхетно поводитися навіть у побуті. У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не просто відбувається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі мужнього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється ставлення різних людей до дівчини. Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй. Донька Гордія та Горпини Чураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала в душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наділена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело. Смерть батька стала очевидно, для дівчини тим поворотним моментом, коли дитячі словесні забавки вилилися в глибинну пісенність душі, у непереборну потребу творити, таку не сильну, як потреба живого дихати, чути, бачити мислити... А доля геніїв нашого народу, як правило, нелегка. Не раз людська підлота, заздрість, підступність, користолюбство трощили, нищили людські долі, топтали ніжний цвіт почуття. І через це пройшла Маруся: безвольний коханий Григорій Бобренко, що під впливом хижої й владолюбної матері залишає дівчину, у яку був закоханий іще з дитинства и з якою разом виріс, і бере собі за дружину Ганну (Галю) Вишняк, племінницю Полтавського полковника Мартина Пушкаря, доньку осавула Федора Вишняка. Маруся, що чекала Гриця з походу, зберігаючи йому кришталеву вірність, у розпачі звертається у своїх піснях то до Бога, то до людей, то до зрадливця — коханого, але долі повернути не може.
Дихати! Для когось навіть просто дихати – означає жити. Хіба ж немає у світі людей, яким природа залишила лише можливість фізичного існування, тобто, дуже обмежила їхні фізичні можливості? Звичайно, дихати - це дуже важливо, без цього неможливе життя, але життя в матеріальному сенсі. А ось в повноцінному розумінні жити - це не тільки дихати, але і знати заради чого живеш, і те, заради чого живеш, берегти і примножувати. І все це можливе тільки у стані активній дії.
Давайте згадаємо про таку красу природи як рослини, про їхні квіточки, листочки... Ось вони дихають, живуть, ростуть і око радують. Проте... Людина не може порівняти життя рослини з повноцінним людським життям. Адже з квіткою все зрозуміло заздалегідь, виросла, розцвіла, і таких квітів безліч, і нова квітка з'явиться, і все піде по новому циклу. Але в житті кожної нової людини не може бути загального алгоритму, людина не може жити як рослина, їй треба щось ще, крім дихання - рух, розвиток, дії, почуття і емоції.
Діяти! Це найбільш життєве слово, і тільки у дії можна повністю відчути смак життя, відчути себе частиною Людства, а не простим шматочком мозаїки.
Жити - це не просто радіти кожній миті, а радіти разом, бути чиєюсь радістю і допомагати радіти іншим.
Жити - це не просто удосконалити, зробити себе, але ще і зробити витвір з себе. Пам”ятаєте, як у Джека Лондона працював над собою його улюблений герой Мартин Іден? Адже він міг просто жити таким, яким він був народжений. Але його девізом було: якщо тобі важко, значить, ти йдеш правильним шляхом. Але ця людина прагнула самовдосконалення і багато чого досягла на цьому шляху. І не його провина, що життя закінчилося так трагічно, це не привід, щоб скласти руки і нічого не робити, йому просто не пощастило з любов”ю, але це окрема субстанція, де від героя майже нічого не залежало.
У світі немає нічого руйнівнішого, нестерпніого за бездіяльність і очікування. Втілюйте свої мрії в реальність, працюйте над ідеями. «Умій жити і тоді, коли життя стає нестерпним», - сказав видатний письменник М. Островський. Він, багато років прикутий до ліжка тяжкою хворобою, був прикладом саме такого життя.
Є люди, які докладають неймовірних зусиль, щоб не просто дихати, а жити повним життям. Можливо досягти всього, треба лише мати мету і йти до неї. Це повинно надихати нас усіх на перемоги і звершення.
Жанр: ліричний вірш (колискова) Вид лірики: громадянська Провідний мотив: любов до матері й Батьківщини. Віршовий розмір: хорей Тип римування: суміжне Форма оповіді: монолог Тема «Лебеді материнства»: відтворення материнського співу над колискою дитини, в якому висловлюється тривога жінки за долю сина, чистоту його душі. Ідея «Лебеді материнства»: уславлення материнської любові, яка буде супроводжувати її дитину протягом життя; мати, як і Батьківщина, єдина, неповторна для кожної людини. Основна думка «Лебеді материнства» Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Художні засоби «Лебеді материнства» Поет визбирав із золотих розсипів рідної мови образні словосполучення (метафори, епітети, порівняння), вдихнув у них таку магічну силу, таку чарівність незвичайну, що й ми, читачі, проймаємося тим дивовижно казковим світом, своєрідним теплом, у якому виростає син. Повтор: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Епітети: «білява хата», «лебеді рожеві», «тихі зорі», «золоте сузір’я», «хмільні смеркання», «сиві очі». Метафори: «мріють криками… лебеді», «темряву тривожили… півні», «танцювали лебеді», «заглядає в шибку казка», «лебеді… лоскотали марево», «…будуть мандрувати очі материнська і білява хата», «прий- дуть верби і тополі», «стануть… листям затріпочуть… душу залоскочуть». Порівняння: «лебеді, як мрії».