Людину все життя супроводжують два кольори: червоний — то любов, а чорний — то журба. Такими ж нитками, за народною традицiєю, вишивали рушники та сорочки. Проводжаючи сина в дорогу, мати дала вишитий рушник, як оберiг, як символ своєï любовi. I це була найдорожча рiч, яку вiн зберiгав протягом довгих рокiв, бо мати нiби вгадала синову долю, вишила ïï на полотнi.
<span>Поет пiдiбрав такi задушевнi слова, так зумiв виразити почуття багатьох людей, що вiрш став улюбленою народною пiснею для багатьох поколiнь.</span>
А) сердечність;
б) доброта;
в) скромність;
г) ніжність, вміння кохати
д) порядність;
е) вірність.
є) Вольові риси: готовність віддати життя за щастя народу і за коханого; сила волі; мужність.
«…Не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами»
«…виросла на свободі, що виховання її було мужське, і що в тім прегарно розвиненим дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженні втратила матір. Ненька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задовольнити її палку натуру, привчав її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралася вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною і ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той до віку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов».
«…Незвичайна ненщина поровень з найсильнішими мужами поборювала всякі трудності утяжливої дороги. Як легко перескакувала гнилі ломи і величезні трами…»
«А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем і топором? Ану, нехай котрий-будь із твоїх поселенців спробує зо мною порівнятися,— побачимо, хто дужчий!»
«Якою самітною, якою круглою сиротою чула вона себе тепер на світі, хоч тут же коло неї сидів її батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевняв її, що все робить для її щастя!»
«Її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті — все те немов вирвало його (Максима) з темного гробу, повернуло йому життя»
Я погоджуюся з цим твердженням цілком і повністю. На мій погляд, честь і совість цінніші за гроші. Якщо людина втрачає гарні людські риси заради того, щоб розбагатіти, то, на мій погляд, це нерівноцінний обмін. Багатий мерзотник - це в першу чергу мерзотник, а бідна чесна людина - в першу чергу чесна, а потім вже бідна. До того ж, життя - дуже непередбачувана річ: зараз гроші є, і багацько, а завтра ти їх втратив усі. І нічого не лишилося, бо у багатої безчесної людини немає нічого, крім грошей: ані друзів, вні кохання, ані поваги людей.
Якщо жити чесно, правдиво та праведно, то набудеш те, що цінніше за гроші і не втратиш зненацька. Це - любов, добре ім'я, дружба, повага. Тебе не кине кохана людина, бо вона полюбила тебе бідним - а це означає, що любить вона тебе, а не гроші. Друзі раді бачити тебе просто так, бо ти гарна людина. З цим легко і приємно жити, навіть якщо живеш бідно.
Оли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом, І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.
Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він доЦесарограда. А сей | Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого] , а тільки про те відаєм що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря,-котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].
А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хори і сестра їх Либідь тут скончалися.
<span>А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян.</span>
Желательно не в ЕС)другая политика