<span>Виняткове місце у творчості Лесі Українки, як і в усій українській літературі початку XX століття, посідає «Лісова пісня». 25 липня 1911 року в Кутаїсі була дописана остання сторінка цієї драми, твору, який по праву вважається одним з найвищих мистецьких досягнень поетеси.</span>
<span>Центральним образом «Лісової пісні» є образ Мавки. Народжена багатою фантазією українського народу, виношена в думках і серці протягом багатьох років геніальною українською поетесою, лісова красуня Мавка здобула безсмертя. Адже вона втілює ідеали гармонійної людини, вічного людського хисту, краси, несе людству оте Лесине, «що не вмирає».</span>
<span>Вір не вір, а не кажи: «Брешеш»
</span>
I
Народився я на світ,
Як їдного рання
Моя ненька забагла
Шпаків на снідання.
А я, хлопець-молодець,
Пожалував мами,
Серед лісу відпитав
Дупло зі шпаками.
В дупло руку — не йде,
Голови не впхаю,
Сюди-туди край дупла —
Та й сам улізаю.
Ходжу голий по дуплі…
Шпаченят до ката!
Я в пазуху й загорнув
Тії шпаченята.
Вилізати б, так не то!..
Я й домудрувався,
Лиш сокиру притащив,
З дупла прорубався.
Гиц із дуба на коня!
Кінь собі брикає,
А сокира моя все
Зад йому рубає.
Нагадався за сім миль,
Назад подивився,
А у коня, як на сміх,
Лиш перед лишився.
Я і взявся йому зад
З верби підправляти,
І підправив, та й заліг
На годинку спати.
А кінь ходить по траві,
І перед пасеться,
А зад росте та й росте,
Аж до неба пнеться.
А для моїх шпаченят
Того було й треба —
Додряпались по вербі
До самого неба.
Пробудився — до шпаків —
Та де вже до ката!..
Аж на небі половив
Свої шпаченята!..
Ото знову до верби!
А верба й пропала,
Бо коняка напаслась
Та й, знать, побрикала.
Щастя тілько, що святі
Не горшки ліпили,
Але якось на той час
Гречку молотили.
Розказав я їм біду,
Випросив полови
Та з полови ізсукав
Мотуз прездоровий.
Вп’яв до неба та й униз!
Мені й горя мало!..
Аж до низу на сім миль
Мотуза не стало.
Згори й кажуть, що скачи!
Але я не хочу,
Що вгорі собі урву,
То внизу надточу.
І спускаюсь собі вниз,
Мало й остається,
Ще б урвати кілька раз,
А мотуз не рветься.
І висів я кілька літ,
Мамина дитина,
І висохла, як дупло,
Уся середина.
А рій якось пролітав
Та туда й забрався,
Наніс меду, щільників,
Розхазяювався.
Наніс меду кілька пуд,
Ну його з бідою!..
Мотуз рветься — я в багно
Чуть не з головою.
А тут якось по багні
І качка ходила,
На чуприну набрела,
Гніздо собі звила.
Яєць много нанесла.
За дітей помовка,
Аж нечистая несе
Голодного вовка.
Та фурнула з голови,
А той завинувся,
Поїв яйця та й на чуб
Хвостом обернувся.
А я за хвіст: «Гуттю-га!»
А вовк налякався
Та як скочить — я і — гоп!
На світ показався!
II
І ото вже я підріс,
Літ десяток було;
Дід ходив ще без штанів,
А батька й не було.
То, бувало, коли хто
В гості запрошає,
То дід сяде на полу
Та мене й питає:
«А хто ж, сину, піде з нас?»
То я його гладжу:
«Та хто б, — кажу, — не пішов,
Все то їдно, — кажу. —
Або я піду туди,
А ви сидіть, діду;
Або ви собі сидіть,
А я туди піду».
А зимою холодно,
Нічим затопити,
То й питається дідунь:
«Що, сину, робити?»
А що ж, — кажу, — тра комусь
Їхати в дубину!»
То, бувало, й каже дід:
«Хто ж поїде, сину?»
То я й кажу: «Хоч сидіть,
А я не поїду!
Хоч посиджу я за вас,
А ви їдьте, діду!»
То, бувало, й їде дід…
А раз таки, в біса,
Потягнувся вже і я
За дідом до ліса.
Тілько входимо у ліс,
Аж купа ломаччя!
Я сокирою гу-гуп! —
Заєць з-під ломаччя.
А ми собі не страшкі!..
«Гуттю-га!» — на зайця!
Та живенько до ломач —
Аж там сиві яйця.
«Заберімо!» — «Заберім!»
Зважили дрючками,
То насилу що згорнув
У шапку руками.
Ото я їх і приніс,
А в нас на ту пору
Розквокталася свиня,
Квокче коло двору.
«Пійміть, діду!» Дід пійняв,
Посадив на яйця…
То ми мали шість волів,
Як орлів, від зайця.
Зараз таки й запрягли,
Припічок зорали,
То такого ж, кажу, ми
Того хліба мали!..
Що як то вже нам женців
Прийшлося збирати,
То безрукая якась
Сама прийшла жати.
І нажала ж вона нам
Та кіп наскладала,
І стебла вже не було,
А та іще жала.
«А що, сину? — каже дід. —
Треба спогадати,
А де-то ми ті скирти
Будем закладати?»
То, бувало, я сиджу
Та й дідові раджу:
«Адже у нас комин е,
На комині! — кажу. —
На комині як складем,
То й не тра сушити,
А на печі, як Бог дасть,
Будем молотити!»
То, бувало, святий хліб
Аж комин колише!..
Їдна тілько нам біда,
Що вклюнулись миші.
А кіт якось на полу
Із дідунем грався,
Від дідуня гиць на піч,
В закутку закрався…
Та як хвостом замахнув —
Жиди б його з’їли! —
То в помийницю скирти
<span>Так і полетіли! </span>
Реакція на вихід цього твору Михайла Коцюбинського була неоднозначною. Леся Українка ним захоплювалася. Горький вважав його «чудовим нарисом». А. Крушельницький сказав, що цим твором «Гуцульщині... поставив Коцюбинський в українському письменстві віковічний пам’ятник». Г. Хоткевич оцінив його як «не тільки найслабший, але попросту ганебний твір». Йшлося про повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».
Задум написати твір про життя гуцулів з’явився у Михайла Коцюбинського після перебування у селі Криворівня в липні 1911 року. Письменник був захоплений звичаями, обрядами, віруваннями гуцулів, їхнім ставленням до питань життя і смерті, в одному з листів до М. Горького він писав, що, на його думку, християнством гуцули скористалися лише для прикрас язичницького культу: «Скільки тут красивих казок, повір’їв, символів».
М. Коцюбинський зібрав надзвичайно багатий і цікавий етнографічний матеріал. Тому щедро використав його у своїй повісті. Уже з перших сторінок твору ми дізнаємося про те, як гуцули ще змалечку вчаться читати таємничу книгу природи, бо від цього часто залежить їхнє життя. Вони живуть у гармонії з природою, адже це теж неодмінна умова виживання в суворих умовах. Розповідаючи про семирічного Івана Палійчука, автор зазначає, що він уже знав багато про трави та їхні властивості, міг розповісти безліч легенд та переказів про тваринний та рослинний світ, про нечисту силу, яка тільки й чекала на людину чи тварину, щоб заподіяти їм шкоду. Хлопець знав, що «весь світ був як казка, повна чудес, таємниць, цікава й страшна».
Скільки красивих слів підбирає письменник для опису природи Гуцульщини. Як живі, постають перед очима туманні стежинки вікових лісів і розкішні лапи смерек, гори, овіяні легким вітерцем, і полонини, порослі свіжою травою. Тут живе щезник — злий дух, який часто завдає людям прикрощів. За легендою, яку наводить у повісті письменник, щезник — антипод Бога, він винайшов вогонь, завдяки йому на землі з’явилися гори, він навчив людей виготовляти скрипку й грати на ній.
Тут, у густих смерекових лісах, живе лісовий чоловік Чугайстир — фантастичний образ української демонології. Це добрий дух, який захищає людей від підступних лісових нявок.
У творі часто переплітаються розповіді про реальне життя гуцулів, їх нелегісу працю, злиденне життя, щоденну турботу про господарство із легендами і казками. Письменник показав нам цей чарівний край таким, яким його бачили самі гуцули, ми віримо кожному слову повісті, віримо навіть у те, що Іван почув мелодію для флояри від щезника, що нявка, дуже схожа на Марічку, справді говорила з ним, що добрий дух лісів Чугайстир танцював з головним героєм. Вражають епізоди, у яких описано відвертання Юрою грозової хмари та ворожіння з Палатною на ляльці; розповідь про відьму Химу.
Понад сто років минуло з дня виходу повісті «Тіні забутих предків», а вона й сьогодні хвилює простотою розповіді, чудовими пейзажами, майстерним переплетінням реального і фантастичного. Твір зробив переворот в українській літературі, здивував, вразив, приголомшив. Він був і залишається шедевром українського красного письменства.