На початку зими Олесеві до школи можна ходити двома шляхами — річкою або бором. Але мати забороняє ходити по тонкій кризі, тому хлопчик іде бором. Він ще малий, ледь до ручки дверей дістає. Очі чорні, глибокі, хочуть збагнути увесь світ.
Олесь любить зиму. Любить малювати по снігу, водячи пальцем. Милується своїм творінням, поки хтось не гукне з двору, що скаже матері.
У бору тихо й затишно. Тільки десь недалеко порається дятел. Олесь придивляється і бачить купу шишок під сосною. Ось і сам дятел — націлився гартованим дзьобом, ніби питаючи: чого тобі тутечки? Олесь нагорнув снігу на коріння сосни й побіг.
Коли хлопчик підійшов до школи, його покликали однокласники "подушки гнуть" — кататися на молодому льоду. Олесь відповів, що не хоче псувати лід. Тоді до нього підскочив Федько Тойкало із криком "бий зрадника!" ударив у скроню. Під оком в Олеся вискочила ґуля.
Хлопчик ліг на кригу долілиць і став роздивлятися дно річки. Уявив маленьку хатку під кущем водяної папороті, як він там сидить і рибку стереже, вітається з карасиком. Раптом промайнула чорною блискавкою щука з маленькою пліточкою в зубах. Хлопчик заляпав долонею по льоду, затупотів ногами, благаючи хижу щуку відпустити рибку. У школі продзвенів дзвоник, а Олесь сидів посеред річки й плакав.
На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Матильда Петрівна звеліла всім малювати глиняний горщечок. Олесь почав і натхненно малювати, і з його зошита поглянув презирливим оком дятел: чого тобі? Коли вчителька обурилась і пообіцяла поставити двійку Олесь піднявся й пішов із класу. Вийшов із школи й подався у верболози. Там проблукав до вечора — роздивлявся пташині гнізда, їв мерзлу калину, шукав світлячків.
У школярів закінчилися заняття, і вони вийшли на вулицю. Під тинами на колодах сиділи дядьки й обговорювали життя, хвалили дітей, що намагалися показати свою силу. А на Олеся сказали, що він тихий, смирний, якийсь дивакуватий, і хлопчик не зрозумів, хвалять його чи лають.
На мосту Олеся дожидав Федько. Ніяковіючи, тицьнув у руку подавлений теплий пиріг. Олесеві не хотілося пирога, але він радий був примиренню, понишпорив по кишенях і подарував Тойкалові гніздо ремеза.
Біжучи через ліс, хлопчик помітив свого діда Прокопа, що їхав по сіно, сів і собі на сани. Став питати діда, чому його, Олеся, називають диваком. А дід сказав, що не вміє малий жити — тихенький, смирний, а треба собі ліктями пробивати дорогу.
Дід Прокіп багато навантажив сіна на сани — коням було важко ти по снігу, він їх бив батогом, а Олесь просив не бити, усе підбивав старому руку.
Вдома хлопчик заліз на піч і заплакав. Дід сказав матері, що син у неї дивак. Мати ж попросила не чіпати хлопця.
Олесь заснув, і снилася йому казка про Івасика-Телесика, якого гуска взяла на свої крила.
Проблеми забування своїх коренів, цурання національної приналежності, рідного краю, культури, мови хвилювала багатьох українських письменників. До цих проблем не залишився байдужим і Микола Вороний. Свої роздуми над долею рідного краю і тих, хто від нього відцурався, хто забув мамину колискову, зневажив батьківські напуття, соромиться рідної мови і звичаїв, письменник втілив у чудовій поемі «Євшан-зілля».
Взявши за основу давню українську легенду, Микола Вороний творчо її осмислив і створив оригінальний твір з глибоким філософським змістом, твір, який є актуальним і через сто з лишнім років після його написання, і, як не прикро, не втрачає злободенності в наш час.
Микола Вороний створив своєрідне обрамлення народній легенді: розпочав вступом, де зауважив, що в цій легенді «між рядками слів таїться якесь пророкування, яке
… живить надію,
Певну віру в ідеали
Тим, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали…
і закінчив поему власними роздумами, у яких провів паралель між героєм легенди — ханським сином і долею України.
Так, справді, доля нашої землі нагадує долю хана, сина якого взяли в полон і завезли на чужину. Як і ханський син, численні українці забули про рідний край, і звикли «край чужий, чужі звичаї, як за рідні уважати». Але якщо в половецького хлопця так склалася доля, що він опинився далеко на чужині, де не чув рідної мови, не бачив рідних людей, то, на жаль, у нас все по-іншому. Скільки українців, живучи у своїй рідній країні, не вважають себе Українцями! Скільки не вважають українську мову рідною! Скільки людей переймають чужі звичаї, забуваючи про свої! На жаль, таких безбатченків дуже багато. Можливо, вони й не винні в тому, що не відчувають приналежності до української нації, адже не одне століття в нашій країні проводилася політика русифікації! Але сьогодні, коли триває розбудова нашої держави, чому вони так вперто ігнорують усе, що пов’язано зі словами «український», «національний» ! Якби вони хоч трохи розкрилися назустріч! Але вони, як ханський син в поемі Вороного, перебувають у забутті…
<span>Образ главного героя романтической поэмы трактуется автором необычно. Мцыри лишен внешних признаков исключительности; это слабый юноша. Ореола загадочности и таинственности, титанических индивидуалистических черт, характерных для романтического героя, в нем нет. Сама исповедь героя помогает ему максимально точно передать малейшее душевное движение. Он не только рассказывает о своих действиях и поступках, но и мотивирует их. Мцыри хочет быть понятым, услышанным. Рассказывая о своих побуждениях, намерениях, желаниях, об удачах и поражениях, он одинаково честен и искренен перед собой. Мцыри исповедуется не для того, чтобы облегчить душу или снять грех за свой побег, а для того, чтобы вновь пережить три блаженных дня жизни на свободе:
Ты хочешь знать, что делал я
На воле? Жил — и жизнь моя
Без этих трех блаженных дней
Была б печальней и мрачней
Бессильной старости твоей.
Но для романтических поэм характерно присутствие исключительной, противоречивой личности, отношение которой к окружающему миру неоднозначно. Исключительность и сила Мцыри выражены в тех целях, которые он перед собой ставит:
Давным-давно задумал я
Взглянуть на дальние поля,
Узнать, прекрасна ли земля,
Узнать, для воли иль тюрьмы
На этот свет родимся мы.
С детских лет, попав в плен. Мцыри не мог примириться с неволей, жизнью среди чужих людей. Он тоскует по родному аулу, по общению с людьми, близкими ему по обычаям, по духу, стремится попасть на родину, где, по его мнению, “люди вольны, как орлы” и где его ждут счастье и воля:
Я мало жил, и жил в плену.
Таких две жизни за одну,
Но только полную тревог,
Я променял бы, если б мог.
Я знал одной лишь думы власть,
Одну — но пламенную страсть...
Мцыри бежит не из своей среды в чужую в надежде обрести волю и спокойствие, а порывает с чуждым ему миром монастыря — символом несвободной жизни, чтобы достичь края отцов. Родина для Мцыри — это символ абсолютной свободы, он готов все отдать за несколько минут жизни на родине. Возвращение на родину — одна из его целей, наравне с познанием мира.
Бросив вызов самой судьбе, Мцыри уходит из монастыря в ужасную ночь, когда разыгралась буря, но это его не страшит. Он как бы отождествляет себя с природой:
“О, я как брат обняться с бурей был бы рад”.
В течение “трех блаженных дней”, проведенных Мцыри на воле, раскрылось все богатство его натуры: свободолюбие, жажда жизни и борьбы, упорство в достижении поставленной цели, несгибаемая сила воли, мужество, презрение к опасности, любовь к природе, понимание ее красоты и мощи:
...О, я как брат
Обняться с бурей был бы рад!
Глазами тучи я следил,
Рукою молнии ловил...
Исключительные черты Личности героя романтических поэм помогает раскрыть присутствие любовного сюжета в этих поэмах. Но данный мотив Лермонтов исключает из поэмы, так как любовь могла стать препятствием для героя на пути к достижению цели. Встретив у ручья молодую грузинку, Мцыри очарован ее пением. Он мог бы пойти за ней и соединиться с людьми. Оказавшись в очень важной для романтического героя ситуации — в ситуации выбора, Мцыри не изменяет своей цели: он хочет попасть на родину и, может быть, найти отца и мать. Отказавшись от любви, герой предпочел ей свободу.
И еще одно испытание предстояло пройти Мцыри — схватка с барсом. Он выходит победителем в этой схватке, но ему уже не суждено попасть на родину. Он умирает в чужой стране, у чужих людей. Мцыри потерпел поражение в споре с судьбой, но три дня, прожитые им на свободе, олицетворяют собой его жизнь, если бы она протекала на родине. Герой поэмы Лермонтова находит в себе силы признать свое поражение и умереть, никого не проклиная и сознавая, что причина неудачи заключена в нем самом. Мцыри умирает, примиряясь с окружающими его людьми, но свобода осталась для него превыше всего. Он просит перед смертью перенести его в сад:
Сияньем голубого дня
Упьюся я в последний раз.
Оттуда виден и Кавказ!
Быть может, он с своих высот
Привет прощальный мне пришлет,
<span> Пришлет с прохладным ветерком...</span></span>
<span>Мабуть, найвідомішим твором пісенної спадщини Малишка є пісня «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»). Вона була написана до кінофільму «Літа молодії» і здобула велику популярність серед народу, стала народною перлиною. Кожен рядок цієї пісні випромінює доброту і любов, пройнятий материнським теплом і синівською вдячністю. У поезії створено узагальнений образ матері, що «ночей не доспала», що передавала своєму синові любов до Вітчизни, до природи, до всього прекрасного. Мати перед дальньою дорогою дає сину «рушник вишиваний», де вимережила своїй дитині долю, долю серед тихого шелесту трав, «в щебетанні дібров». Цей рушник оберігатиме сина в дорозі і буде нагадувати йому про сонячне дитинство, розлуку з рідним краєм і найдорожчою людиною. Своєрідна форма поезії наближає її до пісні. Рефрен надає співучості, ніжності, ліричності, народності. Твір насичений епітетами, яскравими метафорами. </span>
