Народився 4 грудня 1878 року в м. Білопілля Слобожанщини, Сумської області в чумацько-селянській сім’ї.
Закінчив початкову школу й двокласне училище, а у віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова.
Брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з’являються його перші вірші.
Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки змушений був залишити його.
У 1903р. вступив до Харківського ветеринарного інституту. Опісля працює на Дарницькій скотобійні.
Визначальним фактом у житті стала поїздка на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві.
Творчість виразно поділяється на два періоди — в Україні (1907–1918) та в еміграції (1919–1944).
Подорож Гуцульщиною у 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями.
У 1913 р. побував в Італії.
Після більшовицького жовтневого перевороту опиняється за кордоном (1919). За кордоном оселяється і періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі, видає ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною.
На твори, писані Павлом Тичиною на замовлення партії, Олександр Олесь відгукнувся віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».
22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича.
Основні твори:
Давным-давно на горе жил злой дракон. Рядом с этой горой находилась деревня. Жители очень боялись дракона, поэтому каждый год приносили ему жертву.
Однажды в эту деревню попал путешественник. Звали его Марко. Юноша оказался в этой деревне именно в тот день, когда жители должны были принести жертву. Марко узнал от жителей про Дракона и пообещал помочь. Он отправился к горе, а вместе с ним и девушка, которая должна была быть жертвой. Девушка показала ему дорогу и остановилась у входа в пещеру. Марко понял, что дракон внутри. Он зашёл.
В центре пещеры, окруженный алмазами лежал дракон. Существо зарычало на Марко и откинуло в сторону. Путешественник нащупал в воде меч. Он воткнул его в дракона. Монстр закатил глаза.
У входа в пещеру ждала Марко девушка. Она была счастлива видеть его целым. В деревне все обрадовались и устроили пир.
Автор - Євген Маланюк (1897-1968)
Назва: "Під чужим небом" (1920-1924)
<span>Даний вірш був написаний в еміграції. Поет виразно показує свою тугу за батьківщиною.
</span>Тема: патріотизм, сумні почуття ностальгії та любові до рідної землі.
Ідея/основна думка: вітчизна є вітчизна, її не замінить ніщо.
Слова ліричного героя збігаються зі словами й думками автора: він відчуває себе чужим за кордоном. Він пам'ятає все, що бачив і переживав на батьківщині, постійно думає про неї, як про кохану людину. Автор порівнює це відчуття із любов'ю до людини. Він не хоче жити тут, але вимушений. Повернутися додому він не може. Саме усвідомлення цього факту бентежить його найбільше.
Художні засоби:
- епітети: "золотосрібний ріг", "скажений біль", "вітер з кришталевих хвиль";
- порівняння: "життя давно, як божевільне, блудить";
- риторичні запитання: "куди ж іще заблудить безглузда путь і хто остереже?"
- тощо;
Вірш складається з п'яти частин, написаних Євгеном Маланюком в різні роки (1920-1924).
Деякі частини мають різні розміри: 4-стопний ямб, 4-стопний анапест, 5-стопний анапест.
Розмір, рима і ритм змінюються.
Ліричний герой і є автором. У вірші зображені тяжкі душевні переживання і сумні почуття самого Євгена Маланюка в еміграції.
Отже, "Під чужим небом" - це патріотична елегія.
1.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.
2.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...
Як би я потрапив до країни яян то я б познайомився з усіма жителями цієї країни. Я б допоміг тому, кому потрібно була допомога, і тим кому було важно закінчити справу. На самов початку жителям країни було не звично, бо вони звикли говорити тільки я. Але з часом вони б звикли, і почали робити те саме. Тоді країна змінилась на краще б, і усі допомагали одним одному.
