Театир зародився в Греції, спочатку він був частиною релігійного обряду. Сцена була кругом,покритий дерном, навколо вівтаря Діоніса, греки танцювали. Для того, щоб глядачі могли спостерігати те що відбувається сцена встановлювалася біля підніжжя пагорба.Таке розташування послужило початком традиційного устрою грецьких
театрів у вигляді півкола сидінь, розташованих на схилах. «Театр» -
слово грецького походження, що означає «місце для огляду».
У 500
році до н.е. був побудований театр в Афінах, він був круглої форми і
називався партером. За межами кола шикувалися приміщення, які виглядали
велично і служили фоном для того, що відбувається на сцені. У цих
приміщеннях актори переодягалися. Декорації та штучне освітлення майже
не застосовувалося, так як спектаклі проходили в денний час.
П'єса Панаса Мирного «Лимерівна» є визначним явищем української драматургії ХІХ століття.
У чому полягає значення історичної пам'яті для кожної людини
Без історичної пам'яті немає людини - представника народу, нації. Людина без історичної пам'яті - це суто біологічний об'єкт, істота, що живе "тут і зараз". Може, їй так зручно, але як же бути з длинною чередою предків, які жили до цієї людини? Я вважаю, що не вивчати історію, не пам'ятати її - обначає предати пам'ять предків. Історичні факти можуть бути і неприємними для нас теперішніх, але ж це - наша історія.
Недарма наші предки так уважно слухали кобзарів та лірників. Думи та історичні пісні давали простим селянам змогу дізнаватися про історичні події, діяння славетних людей та народних героїв, відчути свою причетність до історії. Тільки та людина, що усвідомлює себе нащадком величезної кількості людей, що жили роки, десятиріччя, століття, тисячоліття тому, може вважатися справжньою людиною, яка пам'ятає, звідки вийшла. Сучасній людині дуже важливо відчувати себе частинкою славного народу, нащадком славних людей, спадкоємцем багатої культури, продовжувачем традицій, які сягають корінням у сиву давнину.
Удачи)))
Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна.Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка:— Любі дітки! — вона завжди казала «дітки» чи «діточки». — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас.Тут вона помовчала і мрійливо подивилася кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.— Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.— Ого, — перебив її Шумило. — Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити.— Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? — запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. — А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати? Восени всі принесете свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку.Тепер і я згадав стоси невеликих коробок зі скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.— А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько.— Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? — зиркнула на мене.— Еге ж.— То робіть, — зітхнула вчителька. — Тільки не так, як у минулому році.Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Мишко знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившися, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але нетутешнього, бо містив зразки Далекого Сходу, і належав навіть не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів.А по-третє, з’ясувалося: приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.— Чому тобі та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість?— А ти не здогадуєшся?— Ні.<span>— Ніскілечки?</span>