Народні казки дуже добре вплинула на мій характер та почуття двох паралелей:добра і зла.Казки завжди навчають чомусь,а іноді й повчають.
Жили були троє хлопців:Олесь,Грицько та Іван.Олесь із Грицьком були кращими друзями,і разом гнобили Івана.Вони зневажали його тому,що він із бідної сім'ї,і не спілкувалися із ним.Стався надзвичайний випадок.Була зима і хлопці пішли на ковзанку ,але річка була не добре промерзлою і Олесь впав підводу.Його "найкращий друг" Грицько кинув його і не врятував,а Іван допоміг хлопцю вибратися із криги.І тепер вони найкращі друзі.Ось про це говорить прислів'я"друг пізнається в біді"
вірність у коханні, сумлінність; працьовитість і чесність; щирість і великодушність; чуйність і м’якохарактерність; нерішучість і слабовільність; доброта і співчутливість; природна освіченість; здатність до самопожертви. Петро, коханий Наталки, зображений у творі як сирота-бурлака, «без роду, без племені, без талану і без приюту», у нього «ні кола, ні двора», отже, ніякого багатства й статків. Через бідність Петрові доводиться постійно мандрувати. У пошуках роботи Петро був «і у моря, був і на Дону, заходив і в Харків…». Але Петро перебуваючи в Харкові, хоча і беріг кожну копійку, але відвідував театр, давав правильну оцінку театральним виставам, що свідчть про його освіченість. Для нього театр — «таке диво — як побачиш раз, то і вдруге схочеться». В культурному відношенні Петро стоїть вище виборного і возного, на думку яких, театр існує тільки для того, щоб «гроші видурювати». Але як на бурлаку-заробітчанина, Петро надто чутливий, м’яко- хараткерний, нерішучий, слабовільний. Разом з тим у п’єсі ці риси характеру Петра мають і соціальну та психологічну вмотивованість: вони є результатом залежного, підневільного становища сироти-бурлаки. Петро не здатний до впертої боротьби за своє щастя. Нерішучий і навіть пасивний, він не наважується йти проти «узаконеного порядку», проти станових умовностей, не насмілюється виступити проти старших (Терпилихи) і владних (возного і виборного). Діями Петра керує також співчуття до Терпилихи, розуміння її прагнень за всяку ціну вибитися зі злиднів. І це примушує його відмовитися від особистого щастя в ім’я благополуччя інших, дорогих йому людей — Наталки і Терпилихи. Петро працьовитий, сердечний, щирий, безкорисливий, має почуття власної гідності. Крім того, він навіть здатний, як і Наталка, на самопожертву, тому й хоче відмовитися від коханої дівчини, щоб вона жила забезпечено й не йшла проти волі матері, ще й віддає їй зароблені гроші, щоб возний не докоряв Наталці її бідністю. Петро кохає Наталку «більше всього на світі», «більше як самого себе». Благородство душі цього парубка безкінечне, і врешті навіть Наталчина мати розуміє, що кращого чоловіка для дочки не варто й бажати.
У низці новел Василь Стефаник змалював пробудження в українців Галичини національної самосвідомості, наростання протесту проти національного й соціального поневолення. Пафос національно-визвольної боротьби, масове піднесення патріотичних почуттів, викликані подіями 1918 року на Східній Галичині, знайшли художнє втілення в новелах Марка Черемшини «Туга» і Василя Стефаника «Сини» (1922). Сам Стефаник стверджував, що «Сини» написані для наших жовнірів, які повернулись з визвольної боротьби. Але є ще одна тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість. У кількох новелах Стефаника змальовано ті родинні драми, які породила війна. Майстерно змальовано в його творах трагічні людські долі. А Максим, герой новели «Сини», дійсно лишився сам, і не він один...
<span>Свого героя, його оточення, природу Стефаник малює лаконічно, добираючи найпотрібніші деталі. Змальовуючи образ Максима на початку новели «Сини», письменник подає його портрет, але, крім портретної характеристики, розкривається настрій: «Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі. </span>
<span>Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився...» Герой постає перед читачем як живий — з сивим волоссям, змученим обличчям, з нервовими рухами. Портрет, поданий письменником у розвитку, дозволяє уявити не тільки зовнішність героя, а і його внутрішній стан. </span>
<span>Портретна характеристика доповнюється ще кількома деталями в кінці новели, коли читач вже пройнявся душевними муками самотнього батька: «До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю». </span>
<span>Неперевершений психолог, Стефаник геніально змалював горе селянина. </span>
<span>Особливість композиції полягає в тому, що твір являє собою майже суцільний монолог старого Максима, який виплескує свій біль, жаль і розпач всьому світові. Після короткої експозиції, у якій відбувається знайомство з героєм, старий Максим галасує під час оранки на полі через загибель синів. Але вражаючими є не його думки вголос, а стан напруги, тривоги, збентеження, злості й зворушливості. </span>
Внутрішній монолог веде читача від осиротілої хати, куди герой не поспішає повертатися з поля, до спогадів про дружину і синів. Потім перебивається побічними міркуваннями і реакціями на зовнішні подразники (поранені ноги, спів жайворонка). Переплетення цих думок, їх швидка зміна роблять картину вражаючою і художньо переконливою.
<span>Кожна дрібничка навіває спогади про повнокровне життя, яке ніколи вже не повернеться до Максимової оселі, і переростає у зойк, — тоді Максим звертається до Бога: «Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів... </span>
<span>— Най тобі оце баня так потріскає, як моє серце...» </span>
<span>Максим свідомо посилає синів захищати рідну землю, бо це — найвище призначення людини, її священний обов'язок, виконати який належить з честю. Максим говорить до синів: «Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла». </span>
<span>Для чого ж жити старому батькові, який втратив синів? Сини загинули. Дружина померла. Навіщо йому, «обдертому та обгризеному» долею, жайворонків спів? «Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганев за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопілці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли разом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті...» </span>
<span>Без синів і сонце померкло, але у Максима є ще внутрішня сила, щоб витримати трагедію. Ця сила у ньому, бо йому призначено Богом трудитися коло землі, і так має бути завжди. Ця думка зміцнює його оптимізм: «Ану, звіздочолий, поки сам бог назначив, берімся, брє, до цеї землі». Земля в новелі олюднена, і Максим звертається до неї, як до живої істоти. Праця на землі дає Максимові відчуття безсмертя і влади над життям. </span>
<span>«А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м'якість, ту м'якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'якість, і за те він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: "Колисочку я вам постелив м'ягеньку, ростіть до неба"». </span>
<span>Кульмінацією твору у новелі «Сини» є звернення до Бога. У хвилини напруги герой сумнівається у всемогутності Бога-отця, бо немає такої міри, щоб зміряти горе батька, що втратив синів. Його (горе) ні з чим не порівняєш, хіба з муками Святої Марії: «А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох».
</span>