<span> головний герой роману — простий селянський хлопець, син теслі з бідної родини — Жульен Сорель. Своєю тендітністю та хворобливістю він викликав ненависть у братів та батька, та й сам зневажав їх. Тому не ігри та пустощі на міській площі приваблювали його, а поглинання книжок та нескінченні розмови з лікарем наполеонівської армії викликали задоволення юнака. І Жульєн, позбавлений користолюбства, сповнюється честолюбних мрій, бажання піднятися вгору, діяти, посісти вище місце у суспільстві. Знання на латині Святого письма, вихованість, приємний вигляд приводять Сореля в будинок мера Вер'ера пана де Реналя на посаду гувернера. Але бунтівнику, борцю з гуртом багатіїв, коханцю пані де Реналь доводиться розпрощатись із "милим" сімейством і попрямувати в Безансон, до духовної семінарії. </span>
<span>Здавалося б, начитаність, знання, уміння мислити дозволять юнакові стати першим вікарієм, піднятись на кілька сходинок угору до своєї мрії, але — не судилось. Позитивні риси Жульєна викликають у семінаристів лють, ненависть, і юнак відмовляється від духовної кар'єри, розуміючи, що громадська думка в провінції реакційна. </span>
<span>Мрії завоювати світ допомагає рекомендація абата Пірара, і таким чином Сорель потрапляє у будинок маркіза де Ла-Моля в Парижі. Він невтомно працює в бібліотеці, вчиться верхової їзди, пізнає світські манери і досягає успіху. Знатна красуня покохала його, Маркіз посилає Сореля у Лондон із секретним дорученням. І все ж таки вищі кола не визнають його талантів та достоїнств, не цінять розум та порядність. Ніколи маркіз не дасть згоди на одруження своєї дочки із селянським хлопцем, плебеєм. </span>
<span>Фатальний постріл у церкві доводить Жульєна до гільйотини, гинуть його намагання піднятися по суспільних сходинках відповідно до своїх природних здібностей і прагнень. В очікуванні страти юнак відмовляється від будь-якої допомоги представників вищого світу, від помилування в разі його покаяння. Наполеонівська гординя, брехня та лицемірство довели Жульєна до загибелі. Суспільству не потрібні такі люди, як він. Місце в суспільстві залежить від грошей та походження. Мрію про славу розбито вщент. </span>
Мабуть, немає людини, яка б не замислювалася над питаннями: чи так вона живе? Чи гідна називатися людиною? Що залишить після себе нащадкам? Замислююся над цим і я…Думаю, що людина відрізняється від інших створінь природи духовністю, здатністю до розуміння і всепрощення. Звісно, що кожна особистість — неповторна! Але вважаю, що завдання кожного —робити світ навколо себе добрішим, більш гуманним, допомагати ближнім, довіряти, розвивати свої творчі здібності, поважати інших. Ми всі прагнемо жити комфортно. А душевний комфорт можна мати тільки тоді, коли сам робиш добро й у відповідь отримуєш таке ж ставлення від інших. Думаю, що зло й ненависть спустошують людину, а значить — частково знищують її.Нещодавно на уроці літератури ми вивчали вірш В. Симоненка «Ти знаєш, що ти — людина?», де поет розкрив місію людини на землі: творити добро, жити за законами моралі, поважати й цінувати неповторність людської особистості:Ти на землі — людина,І хочеш того чи ніУсмішка твоя — єдина,Мука твоя — єдина,Очі твої — одні.Автор наголошує на тому, що кожна людина неповторна, має право на повагу, любов, щастя і свободу. У поезії порушено ще одну важливу проблему — швидкоплинності людського життя. Ми ще молоді, здається, усе життя попереду. Але насправді день пролітає за днем. Здається, учора була весна — і ось уже осінь за вікном вкриває золотим дощем вулиці. «Завтра, завтра, завтра — і так минає життя», — говорили давні римляни, і можливо, «завтра»Більше тебе не буде.Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть людиДобрі, ласкаві й злі.Часто ми забуваємо сказати теплі слова любові рідним, допомогти друзям, сподіваючись на «завтра». В. Симоненко звертається до пас, читачів, із проханням жити повно, цінувати кожен день:І жити спішити треба,Кохати спішити требаГляди ж не проспи!Але що ж треба зробити мені, щоб бути дійсно Людиною? Вважаю, що повинен сумлінно навчатися, потім обрати спеціальність до душі, а ще — створити міцну родину. Також хочу бути вірним другом, люблячим і вдячним сином, людиною, на яку завжди можна покластися. Хочу жити так, щоб мене поважали.Невже цього замало, щоб бути Людиною?Твір Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти людина…? можна вважати гімном людській гідності. Ці рядки, звернені до сучасників, прозвучали в умовах виховання поваги до держави, а не до людини. І це є знаменною ознакою того часу, зараз ми вже знаємо, що то був тоталітарний режим. Бо, не дай Боже, звичайна людина усвідомить таку просту річ, що вона має власну гідність не тому, що це визнає держава, а просто тому, що вона — людина. Тож і запитує поет: «Ти знаєш про це чи ні?» Ці слова звернені до нас на багато років уперед, коли ми самі будемо зіставляти свої вчинки з цією простою фразою.Василь Симоненко належить до тих письменників, яким не судилося за життя бути визнаними на державному рівні. Державі такі митці не були потрібні, бо вони своїм словом ставили під сумнів ідеологію та дії влади. Як же можна допустити таке, щоб поет замість того, щоб прославляти партію, її вождів, які «мудро» керували всім народом, раптом простим зверненням, нібито натякаючи на те, що людина, людське життя є найбільшою цінністю, а не рідна партія, підточує саме коріння пануючої ідеології. Безперечно, цього не могли допустити. Тому й прийняв поет смерть, що залишила дуже багато запитань, на які ще й досі не знайдено відповідей. Але він встиг звернутися до нащадків зі словом, що спонукає до роздумів.<span> </span>
Мама це твій друг .Ти можеш на неї покластися.Вона завжди тебе лютими навідб коли ти щось її на робив .Мені здається що Маму потрібно шанувати .Волося світле ,а очі під коричнивій як нічка.
Що таке щастя ??? Радість, дружба, гроші, любов, добро… Кожна людина задумується над цим питанням і намагається знайти відповідь на нього. Турбувало воно і багатьох письменників. На прикладі героїв своїх творів вони намагалися дослідити їх прагнення бути щасливими.
Павлуся, героя оповідання «Скарб» О.Стороженка, парубки називають щасливим, хоча протягом свого життя він тільки їв та спав і нічого не робив. Таким, як Павлусь, «Бог усе дає, а вони нудяться світом, не знають, що у них є і чого їм треба» Чи щасливий Павлусь? Як на нього, так. Матеріальні статки має, а от духовно то бідна людина. З гумором оповідаючи про Павлуся, автор вчить нас доброти, чуйності, порядності, працьовитості, ввічливості і той же час засуджує скупість, заздрість, підступність, жорстокість, егоїзм. «Той тільки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Бога за те, що він йому послав, – пише автор. – Не той тільки щасливий, що сам натріскається і виспиться, а той, що й другого нагодує і заспокоїть…» Воістину щастя не може бути егоїстичним.
Герой твору Б.Лепкого «Цвіт щастя» шукає квітку щастя, яка б зробила щасливими матір і його самого. І хоч квітка виявилась мрією, маревом, все одно все життя він її шукає,пізнаючи світ. Герой вірить, що щастя таки на світі є.
Скупа людина теж думає, що вона щаслива, бо має гроші. Проте користі з них мало, бо то купка папірців. Господарі з твору Б.Лепкого «Мишка» відчувають себе щасливими, коли наживаються на горі інших. Їм байдужа доля жебрачки та багатьох таких, як вона.
У кожного своє поняття щастя, свій вимір. На мою думку, щастя людини у добрих справах на користь своєї родини, людей, своєї Батьківщини. Своєю працею, творчістю, добрими ділами людина повинна нести радість людям, суспільству. Отоді то і буде справжнє щастя, яке не можна купити ні за які гроші.
О.Довженко говорив, що життя надто коротке і закликав поспішати творити добро. Тому давайте творити добро, допомагати один одному, цінувати кожну хвилину цього прекрасного людського щастя.
Художні засоби в поезії.
Риторичні оклики:«Як він ішов!»«З шаленою радістю на виду!»«З гімном вулканним без музики й слів!»«Натхненно творив ходу!»
Риторичні запитання: «Що там?»
Метафори: «струменіла дорога», «далеч... текла», «співали ноги», «тиша музику берегла»; «планети грядуть на орбиті».
Епітети: «жадібні очі», «шалена радість, щастя», «сміхом гарячим», «полускана земля», «співчувати убого», «чужа біда».
<span>Повтори: «Як він ішов!», «З шаленою...», «І ніхто...»</span>