У кожного народу є свій герой-митець. Той, хто зміг прославити батьківщину серед інших народів, стати її символом та духовним наставником. Така постать є і в українців, це - великий Кобзар, Тарас Григорович Шевченко. Він став основоположником нової української літератури. Його художня спадщина увійшла в скарбницю світової літератури.
За життя поет зазнав багатьох поневірянь, виріс у кріпацтві, жив у засланні. Проте не зламався, не втратив віри в свій народ, не став байдужим до своєї землі. Тематика творів Шевченка широка – свобода та воля, любов та вірність, дружба та кохання. У поета є й ліричні твори, й історичні. Шевченко як ніхто інший, зміг описати красу української землі. Важко виділити мій улюблений твір поета.
Збірка поета «Кобзар» стала взірцем української поезії, прикладом для наступних поколінь. Кожен вірш став справжнім шедевром. Твори Шевченка відрізняються особливим ліризмом та хвилюючими сюжетами. Особливо мене вразила поема Шевченка «Сон». У ній автор описує сновидіння, в якому він літає над російською імперією. Він бачить страшне життя кріпаків та в’язнів, солдатів та вдів. Навкруги горе, бідність та несправедливість. Лише царі, панство та багатії не знають лиха. За правдиве зображення тогочасної дійсності Шевченко був засуджений до заслання.
Творчість Шевченка багатогранна та всеосяжна, але водночас близька та зрозуміла. В кожен свій твір Кобзар вложив любов до України та українців
1. У реченні використано (Г) персоніфікацію.
Сашко забіг за Галею Грушецькою додому, і дорога до школи в цей день сміялась на сонці досхочу .
2. Піратом польових просторів у повісті названо (Г) Сіроманця.
3. Установіть відповідність.
<span><span>ГеройУчинок</span><span>1 СашкоД намагається вилікувати Сіроманця</span><span>2 Галя Грушецька<span>В збирає харчі в дорогу для друга йСіроманця</span></span><span>3 Василь ЧепіжнийГ позбувається купленої собаки</span><span>4 Петро ЛяхА рятує в снігу Сіроманця</span></span>
<span>4<span>. </span>Повість на відміну від оповідання велика за обсягом, багато героїв, події відбувають на протязі довшого часу. На уроках української літератури в 5 класі вивчали повість «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» Галини Малик.</span>
Порівняння оповідання та повісті.
5. Голодний і змерзлий Сіроманець поневірявся на чужині в снігах. Мені було дуже шкода старого вовка, приємно, що він давав собі раду, прикро, що з’їдав зайців.
6. Військові миролюбно поставилися до Сіроманця, нагодували, зробили житло біля лісосмуги. Андрійко близький до Сашка, адже теж дитина. Тому сприймає вовка без упередження, не має страху, співчуває і допомагає старій та незрячій тварині, і Сіроманець віддячує добром: рятує Андрійка.
7. Галі Грушецькій не могли не сподобатися Сашкові риси вдачі. Особливо сміливість, коли вони з Галею зустріли Сіроманця на лісовій стежці. Також хлопець був добрим, співчутливим, цікавим, переживає за подругу в лісі, допомагає. Галя – звичайна дівчина, відмінниця. Вона товариська, щедра, ділиться яблуками з Сашком, хоче показати, що смілива, разом з хлопцем вирішила повертатись додому через ліс, у дівчинці Сашко зустрів однодумця, вона готує харчі в далеку дорогу для друга.
8. Сашко близький тим, що любить тварин, цікавий, хоче багато знати. Я не можу схвалити вчинок, коли хлопець сказав, що на фотографії Сіроманець, адже Чепіжний продовжить полювати на тварину. Також, напевно, недобре, що Сашко пропускає уроки.
9. Завершіть прислів'я: «Скільки вовка не годуй, ...». Частину цього прислів'я в повісті промовляє дядько Чепіжний. Так не можна сказати про Сіроманця, оскільки старий вовк не причиняв більше зла людям, повернувся до Сашка.
<span>10. Повість М. Вінграновського «Сіроманець» навчає читачів любити природу, гуманно ставитися та допомагати беззахисним тваринам, бути добрим.</span>
<span>11. Охарактеризуйте Сашка й Василя Чепіжного за таким планом:</span>
а) ім'я героя, вік, фах;
б) портрет;
в) вчинки персонажа;
г) мова літературного героя;
ґ) моє ставлення до нього.
12. На мою думку з другої частини повісті дуже романтичний епізод:
... Сашко не повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв Сіроманець! Високий, широкогрудий, з великими димчастими незрячими очима.
— Здрастуй... — самими губами сказав йому Сашко.
Сіроманець плакав. Великі срібні сльози котилися по його морді й падали на пісок під лапи. Сашко обійняв його за шию
<span>Вовк плаче, немов людина, справдилися сподівання Олеся, повернулася надія.</span>
«Найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і робив це, наслідуючи маму». «Усе ще ходив безштаньком. Закутаний у хустину, кінці якої пущено під пахви, в сірячому із закаченими рукавами й довгими полами, в личаках, намотаних до колін, скидався на дівчину, а ще більше на якусь прояву, мов би він і не чоловічої статі. Оченята бистрі. Руки беручкі». «Малий? Хай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше за мене!» «Але й ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи у гилки». «...Його проганяють, кривляються, кидають у нього камінцями, й дістав за це між плечі штурхана». «Я, мамо, виплекаю квітку — я стану над громом...» «Ніяких помічників йому не треба. Корови напасені, телята і вівці не губляться, їх не крадуть вовки. Між людьми йде поговір: «Він щось знає...» А підліток чередникує, самуючи, і нікому не (здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо». «Гнаний, кривджений і безпритульний,— все шука, до кого б прихилитися й пригорнутися. Прихилиться до берези: вона шумить, гуде, губить листячко і голубить його. Пригорнеться до трави: вона шелестить, гомонить, пахне, милує».«Блаватоокий — у тих очах назавжди поєдналися гострий розум і мрійливість. У них світиться стримана, лагідна, мовчазна душа. У виразі обличчя, в найменших порухах голови вгадується чуйність, сторожкість, напружена увага до шурхотів і запахів. Він і птах, і мисливець. В його душі живуть всесвітні тривоги — великий страх, але ще більша цікавість і боязка, невтомна жадоба пізнання». «Він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старівся не толочити постолами трави — усе живе, усе для чогось призначене. Навіщо ж його мучити й нівечити?» Про матір, людей: «Як би вона мене не сварила, я її все одно люблю», «Люблю... я ніколи, їх не покину... хоч я серед них і останній — чередник...» «Дома чекали клопоти: згортав на загадку листя, допомагав матері копати город, рубав дрова. Роботи по зав'язку…» «Я мушу!.. Гине село і ліс, гине худоба і звірі, гинуть птахи і люди... Я повинен!» «Ніколи не мав вільної хвилини: гонили на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом,— косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував у лісі дубки, кленочки, явірки і тикав їх, де було місце: коло хати, край вулиці. Біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли втомлювався, розтирав снігом руки й обличчя — вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх до пори в погребі. А з теплом щеплював дички. Хто просив, нікому не відмовляв». «Викопані й пересаджені ним деревця не сохли. ...Щепи його приймалися, бо він не щепляв на вербі груші». «І все село звірялося по ньому. Люди пам'ятали, як він посіяв рано — і вродило, як посіяв пізніше — й теж вродило. А коли стягнув хмари й накликав дощ, ніхто не вагався: він не абищо — мудрець, Планетник...» • «Не було такої праці, яку не подужав би або якої цурався б. На його подвір'ї не залежувався не то що гній, а й синячка. Зі свого поля він позбирав і повиносив геть камінці й камінчики. Наковував жорна, виправляв шкіри, шив кожухи. Корова не могла і отелитися, кликали і допомагав корові. Лікував коней, які прохромлювали ноги. Готував зілля від різних хвороб. А дітям робив свистки й сопілки. Одного тільки цурався — не вступав у корчму, відмовляючись від могоричу: "Мені й так весело"».• «Його очі були сині, як озеро, і такі ж, як і воно, задумані. Любив іноді посидіти на березі — просто так, без вудки, хоч і вмів сплести її з кінської волосіні. Але він руками ловив рибу, і то небагато, а раки витягав ногою: вони чіплялися йому за пальці».«Село подейкувало, що Планетник знається з Водяником, русалками, що він заодно з Лісовиками і Лісовками, що його слухається Польовик. ...Якби він схотів, то міг би обернутися у Вовкулаку». «Хліборобство — його святе ремесло. ...Тримаючись за чепіги, він скроплював борозну потом». «...Його любов зростала до землі. Її з нього не виторгнеш. ...Його любов до землі клалася в скиби й покоси. ...Тоді й земля повірила йому — його великій любові і його великому терпінню. І вона розкрилася перед ним. Пустила його у свою душу, бо він узяв її у свою, не як скарб і надбання, а як честь і красу».