Весна – це така дивна пора року. Ще досить холодно, і земля ще не до кінця прокинулась від зимового сну. Ще дмухає холодними вітрами, ще ллють прохолодні дощі, але в повітрі вже відчувається той неповторний аромат, що притаманний лише весні. Аромат свіжості, тепла та нового життя. Коли спостерігаєш, як кожного року природа народжується знову і знову, коли кожен день сповнений передчуттям розквіту та життя – саме тоді розумієш, що це і є головне диво, що існує в світі.
Ну от такий трохи жартівливий все що знайшла :) не знаю чи підійде
<span>В нього так багато /вад/!
Сподіваюсь, не потрапить
Милий грішник прямо /в ад/.
Зветься хлопець той – /Роман/.
Багатьох дівчат він знає,
Та із кожною – /роман/.
Він стількох дівчат любив!
Та все ж /Люба/ –
наймиліша –
Добра, /люба/.
Повно див
З нею мав він повсякчас.
Навіть, як писав /плакАти/,
ПлАкати хотів щораз.
Навіть в дУші мріє він,
Так дівчИна його вабить,
Що в /душІ/ – кохання дзвін!
*Омо́німи (від грец. homos — однаковий і грец. onyma — ім'я)
— це слова, які однаково звучать та пишуться,
але мають різне значення.
</span>
Словечко підвело<span>Завантажити</span><span>Яка чудесна кожна мова!
Але слова мотай на вус.
Як не уважний ти до слова,
то може трапитись конфуз.
Бо є омоніми міжмовні,
відомі вченим з давнини:
слова однакові назовні,
та різні значенням вони.
І дуже легко помилиться —
суцільні рифи навкруги:
болгарське булка — молодиця,
вонявка в Чехії — духи,
а білоруське бульба — й зроду
картопля... Он які діла!
Та розкажу я вам пригоду,
яка в Молдавії була.
До піонерського будинку
край мальовничого села
у табір праці й відпочинку
юнь з України прибула.
Знайомляться загони, класи:
гука вожатий і своїм,
і гостям теж: — Интр-ац-ла-каса!
що значить: «Просим вас у дім!»
Наш хлопець, до дурнички ласий,
Не знав, що каса в них — це дім.
— Ще й не робив, а вже до каси! —
гукнув, пожвавившись: — Ходім!
Нічого дивного немає,
що збоку смішно всім було.
Подумати — і то ж буває:
отак словечко підвело!</span>
Полонені німці зводили цей квартал з любов'ю і розпачем. Спочатку вони
тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець
чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлото, шнель!» Вони не
любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але
тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини
лагідно лягали в руки, не обривали м'язи і не дряпали шкіру, немовби
розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти
на околиці Лейпцига.
Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку
грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те
насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам'ятаємо, як він клав між
грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас,
усміхався: «Гут... кіндер... гут». А коли німців повели в барак, ми
розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест,
зв'язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на
роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в
розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і
гиркав охоронець.
Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх
і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з
одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті
всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».
У Фрідріха теж була
фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз
нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів
похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і
ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в
нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий,
гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в
нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх
дурних німецьких пісеньок.
Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав
кров'ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв
лежати під стіною.
Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли —
сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так, що
самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.
— Бидлото, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же
осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли
зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його
поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.
Осінь
видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось
посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав
перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не
квітка, а півсоня-ха. Я одяглася, вискочила на подвір'я, простягла руку,
щоб зірвати, і відсіпну-ла. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і
зв'язаний нами хрест...
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не
тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив
повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль
шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У
рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль
пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і
запитували:
— Ви не знаєте, де наш тато?..
Теорія літератури.
Новела
Художній
твір Любові Пономаренко «Гер переможений» розповідає про подію, отже,
належить до епічного жанру. Ти, мабуть, помітив, що це оповідання
невелике за обсягом, проте в ньому глибоко й тонко передано внутрішній
світ, переживання героя, на двох сторінках викладена життєва людська
трагедія.
Невеликий розповідний твір про якусь незвичайну життєву подію з несподіваним закінченням називається новелою (з латин. — новий).
Специфічними
ознаками новели є лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Як
правило, героями новел є особистості, які потрапили в незвичайні
життєві обставини. Автор зосереджує увагу на зображенні внутрішнього
світу героя, його переживань і настроїв. Сюжет новели — простий,
динамічний, містить елемент несподіванки.
Пригадай оповідання Богдана
Лепкого «Цвіт щастя»: воно невелике, розповідає про подію, яка стала
переломною в житті героя. Тут передано внутрішні переживання й настрій
хлопчика, а наприкінці автором подано несподівану розв'язку. Отже, цей
твір також є новелою (хоча названо його було оповіданням, бо термін
новела тоді ще ти не знав).
Новела як літературний жанр з'явилася в XIV-XV ст., а в Україні набула поширення наприкінці XIX ст.