Найбільша ж любов героїв повісті — любов до волі. Говорячи про волю з позиції сьогодення, ми навряд чи можемо вповні зрозуміти, що відчували селяни XIX сторіччя... Але ж прагнення волі і неможливість існування без неї — категорія, як на мене, універсальна. І природно, що сучасного читача огортає обурення від однієї лише думки про ті умови, у яких доводилось жити селянам півтора сторіччя тому, за часів кріпаччини. Зрештою, не ненависть до неволі рухає персонажами, а любов до волі. На мою думку, це дуже суттєво. Ніколи і нічого не можна досягти, якщо тобою керує ненависть (навіть ненависть до чогось негативного), заздрощі, злість... Повість «Дорогою ціною» — не про ненависть до неволі, а про любов до волі, не про ненависть до несправедливості, а про любов до людської гідності, благородства, честі. Саме цього варто вчитися читачевіВизначаючи тему певного літературного твору, ми часто кажемо щось на зразок «це повість про війну», «цей роман присвячений соціальним проблемам села», «ця поема про кохання» тощо. Насправді ж кожен справжній твір художньої літератури не про війну, суспільство чи побут: він про життя. Так, як і в нашому жиїті один його аспект невід'ємний від іншого, так і в літературі — в житті персонажів все поєднано, взаємопов'язано та взаємозумовлено.Романтична, а точніше — героїко-романтична повість Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» зображує життя українського селянства і з боку суспільних негараздів, і з точки зору взаємин між людьми, не оминув своєю увагою автор і внутрішні переживання, роздуми, прагнення героїв. Та цілком твір «Дорогою ціною» можна сприймати як повість про кохання.<span>Саме кохання головних героїв, які готові життя віддати за щастя одне одного видається мені головною рушійною силою в їхньому житті. Письменник зображує кохання не в лїрично-сентиментальному ключі. Кохання у повісті — не емоційні листи, зітхання, ревнощі і переживання панночок-міщанок, а сила духу, можна навіть сказати, кохання у повісті «Дорогою ціною» — цс стихія, особлива внутрішня стихія, яка дає сили і сенс, яка надає сміливості і рішучості, яка дає змогу людині боротися і жити, нехтуючи небезпекою. </span> <span>Найбільша ж любов героїв повісті — любов до волі. Говорячи про волю з позиції сьогодення, ми навряд чи можемо вповні зрозуміти, що відчували селяни XIX сторіччя... Але ж прагнення волі і неможливість існування без неї — категорія, як на мене, універсальна. І природно, що сучасного читача огортає обурення від однієї лише думки про ті умови, у яких доводилось жити селянам півтора сторіччя тому, за часів кріпаччини. Зрештою, не ненависть до неволі рухає персонажами, а любов до волі. На мою думку, це дуже суттєво. Ніколи і нічого не можна досягти, якщо тобою керує ненависть (навіть ненависть до чогось негативного), заздрощі, злість... Повість «Дорогою ціною» — не про ненависть до неволі, а про любов до волі, не про ненависть до несправедливості, а про любов до людської гідності, благородства, честі. Саме цього варто вчитися читачеві</span>
Будь-хто з нас розуміє, наскільки жахливою є доля сироти, адже поряд немає найрідніших — мами і тата. Не зміг обійти цієї теми у своїх творах і Т. Г. Шевченко.Пкро сирітську долю йдеться у багатьох творах Тараса Григоровича Шевченка. Він і сам рано залишився сиротою. Так, у вірші «На Великдень, на соломі...» протиставляється життя сироти та дітей, у яких є батьки. Тут він зображує розмову дітей, які хваляться між собою подарунками. Кожна дитинка має обновку: комусь мати курила стрічечку, комусь батько справив чобітки або свитинку. Але серед дітей були сирітка,яка сумно гадає, чим їй похвалитись. І ось вона хвалилася: «А я в попа обідала». Більшої радості ця сирітка не знає. Сумно стає від цих слів. <span> Майстерно Тарас Шевченко виливає смуток і біль, який пережив сам, і змушує це пережити читача. </span><span> Увесь вірш пройнятий співчуттям до дівчинки. Недарма автор вживає такі ніжні та ласкаві слова: сирітка, сиріточка. На жаль, сирітська доля була важкою не тільки за часів Тараса Шевченка, а й зараз. </span><span> Хочеться, щоб у кожної дитини були батьки та ніхто не зазнав гіркої сирітської долі.</span>
«На печі» (Українська патріотична дума) (1898р.) Тема : висміювання псевдопатріотів, котрі, перебуваючи осторонь політичного і суспільного життя, на словах декларують свою любов до Батьківщини, не зробивши задля неї нічого корисного.«Не вмре поезія» Тема: розповідь про призначення поезії в житті людини, показ сили поетичного слова, яка здатна торкатися найпотаємніших струн людської душі, будити в ній приспані почуття, нагадувати, що ти — Людина, і спонукати до дії задля здійснення поставлених цілей.Ідея: уславлення великої сили і безсмертя поезії, що є натхненницею духовності людини на землі ; утвердження думки, що праця поета – поетична творчість - найнеобхідніша, що жити їй, допоки існує земля, «поки природи глас людина серцем слуха...», бо душа потребуватиме чогось вищого і небуденного, а поезія пробуджуватиме забуті мрії і сподівання.Вид лірики: громадянська Віршовий розмір: шестистопний ямб Римування: перехресне Художні засоби вірша: Метафора: «не вмре поезія», «не згине творчість духа», «душа бажає», «викличе в душі», «віщі голоси … промовлять», «наберуть … сили», «поезія … радощів додасть». Епітети: «клопоти крамарські», «з меж вузьких», «людськість ціла», «вищого бажання», « забутих мрій», «нової сили», «останняя могила». Повтори: «не вмре поезія», «поки», «на землі», «в серці», «серцем», «серця». Жанр Громадянська лірика.<span>Ідея : заклик до активного суспільно- політичного життя, утвердження необхідності допомагати своїй Вітчизні і рідному народові не словом,а ділом.</span>
Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському. Вчилася у приватних учителів. У 6 років почала вчитися вишивати. 6 січня 1880р. дуже застудилася, початок тяжкої хвороби. Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом. У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови. Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка». Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України. Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського. Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці. На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві. Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років. Збірки: «На крилах пісень» (1893) «Думи і мрії» (1899) «Відгуки» (1902) Інші твори: перший вірш «Надія» (1880) вірші «Конвалія» і «Сафо» поезія «Contra spem spero!» (1890) драма «Блакитна троянда» (1896) драматичну поему «Одержима» (1901) драматична поемі «Кассандра» (1907) драма «Руфін і Прісцілла» драматична поема «Бояриня» поема «Оргія» драма «Камінний господар» драма «Лісова пісня» оповідання «Така її доля»і «Святий вечір» казки «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик» повісті «Жаль» і «Приязнь» передсмертна повість «Екбаль Ганем»