При открытии, закрытии какого-то мероприятия. Также на соревнованиях, например, исполняют гимн победившей страны.
Как исполняют? Гимн обязательно исполняется стоя, и равнение идет на флаг
<em>І</em>сторія України налічує багато трагічних сторінок, але одним з найбільших нещасть українського народу було знищення Гетьманщини і поневолення вільних селян. Частіше усього кріпосниками ставали підпанки, яким російське самодержство роздавало родючі землі Малоросії, та польські пани – давні вороги українців. Саме так і у селі Піски, про життя якого розповідається у романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», з’являється пан Польський – вояка, який терся біля вельмож, дослужився до генерала і отримав це село «за вірну службу».Тільки-но прибувши у село, яке подарувала йому імператриця Катерина, генерал одразу відчув опір вільних селян і зрозумів, що вони ніколи не вставлять свою шию у ярмо добровільно. Пан Польський одразу зрозумів, що для того, щоб «воли» самі виконували волю господаря і слухняно простягали свої шиї під ярмо, їх треба добре призвичаїти. Тому вже на другий день у село прийшли «москалі», які прикладами гвинтівок швиденько непокірним «роти заціпили».За короткий час кріпосники настільки міцно запрягли у ярмо «волів», що могли щодня насолоджуватися і тішитися своїм життям. Селяни перебували на панщині по п’ять днів на тиждень, а до того ще й зносили на панський двір «курей, гусей і яйця». Тому було чого бенкетувати панам, було чого у п’яному угарі ладити своїх «мазеп». А генеральша і зовсім не спілкувалася зі своїми кріпаками, які були її єдиними годувальниками, і всі розпорядження передавала через прикажчиків. Мозок цієї жорстокої жінки працював лише для того, щоб вигадувати страшні, принизливі покарання своїм дворовим. Відігрівалося спустошене серце генеральші тільки біля дітей і онуків.Замість до того, щоб поважати селян-годувальників, усю свою любов генеральша віддала котам. А от тим, хто стелив котам постіль, вичісував їх, доводилося дуже гірко. Саме з наказу генеральші люто закатували дівчину Уляну, та й Мокрині прилюдно довелося з мертвим кошеням на шиї увесь день мазати панські кухні тільки через те, що вона ненароком придушила це кошеня.Зовсім зубожіло село, коли у ньому осів пан Польський. При ньому кріпаки були вимушені працювати увесь тиждень на панщині, а обробляти власні клаптики землі у них майже не залишалося часу. Але, на відміну від генеральші, він любив спілкуватися з кріпаками, бо ще підлітком скуб за чуба своїх ровесників-односельців, ще юнаком цінував красу молодих кріпачок.<span>Та як би там не було, але пани-кріпосники були не добрими хазяївами, а залишалися хижими експлуататорами чужої праці. Вони не дбали про свої села, про свою землю і про людей, які на працювали на цій землі. З кожним роком родюча земля все більше виснажувалася, з кожним роком падали врожаї, село морально розкладалося і убожіло. Злодійство, пияцтво були звичайними явищами серед кріпаків. Як той чад, неволя дурманила голови працьовитим, добрим та щирим людям.</span>
Вчить любити Батьківщину та народ більш, ніж своє життя. Бути працьовитим . Не витрачати дарма жодної години свого життя. Наполегливо навчатися, ніколи не вважаючи себе досить досвідченним. Йти до висоої мети, не дивлячись ні на які труднощі та переслідування.
Вірші почав писати
російською мовою під час навчання в Полтавській гімназії. У 1846 році
він відібрав п’ятдесят найкращих своїх віршів і на початку наступного
року видав у Полтаві їх окремою книжечкою, давши їй назву «Стихотворения
Леонида Глебова 1845 и 1846». Замість похвали й позитивних відгуків у
критиці, учень був викликаний інспектором гімназії І. І. Боровиковським
для винесення догани за видання книжки без відома дирекції гімназії. Глібов був двічі
одружений, рідних дітей не мав (діти померли в дитячі роки). По смерті
першої дружини Глібов жив сам 11 років. Всиновив сина другої дружини
Олександра.
З 1861 р. він почав видавати газету «Черниговский листок»: йому
доводилося бути і редактором, і автором, і коректором. Глі-бов-редактор
порушував у газеті важливі проблеми того часу, зокрема жіночої освіти,
викладання рідною мовою тощо. Свої дописи вміщував під псевдонімом
Простодушний. «Черниговский листок» проіснував до 1863 p., коли
Валуєвським циркуляром було заборонено українську мову.
Л. Глібов «зумів залучити до співпраці у «Черниговском листке» багато
відомих діячів (П. Куліш, О. Кониський, О. Лазаревський, П. Єфименко, П.
Кузьменко, О. Маркевич, О. Тищинський, М. Олександрович, І. Андрющенко
та ін.)
За зв’язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І. Андрущенком
у 1863 р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над
ним поліцейський нагляд. Лише через п’ять років Глібов виклопотав
посаду завідувача земською друкарнею. За п’ять років без роботи він мав
удосталь часу на самоспоглядання.
Хвороба серця й астма підірвали здоров’я Леоніда Івановича.
Втративши зір, він продовжував писати під лінійку з лупою.
За п’ять днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню
байку «Огонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря.
Залишив Глібов великий доробок: байки, пісенно-ліричні твори,
вірші-загадки з відгадками, акровірші, які дуже подобаються дітям.
Ідеалом для Л. Глібова було спокійне життя, без перевантажень і
випробувань. «Епітет завзятий мені не личить, — писав він 22 червня 1861
року в листі до О. Я. Кониського, — тому що я мир і спокій вважаю
синонімами щастя». Лише велика любов до України й покликання журналіста
підштовхують його до такої клопітної справи, якою було редагування
щотижневої газети.
