Картина «Козак Мамай» намальована понад триста років тому художником, чиє ім'я не збереглося. З того часу багато невідомих митців із народу створили багато подібних картин.
На передньому плані ми бачимо козака, який сидить під крислатим молодим дубом посеред широкого степу. Поблизу Мамая стоїть вірний кінь вороний. Він пильно дивиться, чи не ворухнеться десь там, у степу, зачаєний ворог.
Біля козака напоготові лежить бойове спорядження: мушкет, порохівниця і кварта, щоб мед-вино пити. Позаду нього стримить увіткнутий у землю гострий спис. На гілляці висить шабля, що втоми не знає і не щербиться ніколи.
Вдягнений Мамай, як і личить козакові, в широкі шаровари і жупан.
Степ мовчить, тихо навкруги — козак думу думає. А налетить вітер, зворухне оселедцем на козачій голові, розгорне пишні вуса. Стрепенеться Мамай і заграє на своїй бандурі:
Надія в мене певна — мушкет-сіромаха
Та ще не заржавіла шабля — моя сваха.
Ніякий ворог не міг злякати його, бо був він, як оповідають легенди, ні для кого не зборимим. Тільки свисне його шабля — так і покотяться голови нападників.
Історія свідчить, що саме цього козака на Запоріжжі ніколи не було. Але були тисячі до нього подібних.
У Мамаї відтворено збірний образ козацької України. Такі картини були здавна популярними в народі, ними прикрашали селянські хати.
Ліс
Великий, зелений
Зеленїє, височіє, радує
Дім для багатьох тваринок
Величність
<em>1 телевізор
2 опис телевізора
3 що телевізор значить для мене
4 мій телевізор
5 я і телевізор</em>
Климко мріяв посадити вишню на могилі дядька
1.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.
2.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...