Цикада втілює образ людини яка нічого не хоче робити,але завжди просить допомоги у інших.Хоче щоб за неї все робили.
Мурашки втілюють образ людини яка трудолюбива,готує все здалеку,працьовита.
1. Софійка та Сашко змогли врятувати родину Катерини , які спокійно дожили свій вік , хоча були з роду Кулаківських .
2. Вона була закохана , цілеспрямована , слухав поради старших
Твір опис: Криниця у нашому місті
Твір розміщено в шкільний твір-роздум і твір-опис від Tvir в Четверг 14 января
Відома істина: людина може значно довше прожити без їжі, ніж без води. Ковток прозорої джерелиці, із-цілює мандрівників, поновлює сили хліборобам у спе-котливі жнив’яні днини, дарує радість пастухам. Здавна в народі кажуть: яка криниця — такий і господар, який поріг — така й господиня. У цій приповідці, немов у дзеркалі, відбилася не лише людська працьовитість, але й охайність, адже споконвіків люди намагалися оздобити своє обійстя мистецькими витворами, надати йому вигадливих форм, прикрасити багатою фантазією. І особливо це стосується криниць — цих найевятіших місць. Як тут не згадати прекрасний народний звичай. Майже в кожному селі, на гомінких перехрестях доріг або просто в полі цебенять живі джерела і незвідь-ким їхню невгамовну течію прихо-рошено турботливими руками. Над колодязями зводили всіляких форм дашки. Вони мають і практичну доцільність -вода завжди залишається чистою.
З особливим смаком люди оздоблювали і зовнішнє цямриння. Кому доводилося бувати на Прикарпатті, той переконався в багатстві форм опорядження колодязів. Біля кожного обійстя, немов маленькі диво-му-зейчики, стоять криниці з вежами, поверх яких прикріплено флюгер або вирізьблено зображення голуба. На фронгончиках — різноманітні силуети тварин, квітів, краї оздоблено контурною різьбою або художніми розмальовками…
А яка криниця без зелені? Традиційно обіч них висаджують калину. Це дерево не тільки прикрашає місце, але й оберігає воду від спеки. З ранньої весни духмяніють тут квіти, гудуть бджоли, витьохкують солов’ї, а восени на рябчастих гілках багровіють пучки соковитих ягід. У дбайливих господарів обіч колодязя ще й клумба з квітами сусідитиме чи проляже вузький з природного каменю пїшник, стоятиме чепурненька лавка, відерце й полив’яний кухоль. Криниця у нашому місті. Це не тільки господарські зручності, але й висока естетична потреба, свідчення мистецького смаку, фантазії. Вода із семи криниць. Це не лише поетичне порівняння, художній прийом, але й глибока народна пошана до живих джерел.
<span><span>14 листопада 1912Народився в Обухові (нині місто Київської області) в сім'ї шевця.Старший брат Андрія — Петро Малишко — став своєрідним народним бандитом — Робін Гудом, який грабував комуністів і радянських чиновників, але не чіпав простих селян. 1928 року Петра Малишка спіймали, відвезли до Києва, де засудили до страти. Мати Андрія й Петра зверталася з проханням про помилування до голови ВУЦВК Григорія Петровського, але безрезультатно. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!»</span><span>1930Закінчив семирічку в рідному селі, вчився в медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. Андрій Малишко надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус».</span><span>1932Закінчив інститут, учителював в Овручі.</span><span>1934–1935Служив у Червоній армії.</span><span>1935Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик».</span><span>1936Збірка «Батьківщина»</span><span>1938«Лірика», «З книги життя»</span><span>1939«Народження синів»</span><span>1940«Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки»,поеми «Трипілля», «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила».</span><span>1941 — 1944Поет служив військовим кореспондентом де виступав і як поет, і як публіцист.</span><span>1941«До бою вставайте!»</span><span>1942«Україно моя!», «Понад пожари»</span><span>1943«Слово о полку», «Битва»</span><span>1944«Полонянка»</span><span>1944–1947Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро». Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членом ВКП (б) (від 1943 року).</span><span>1946«Ярославна»</span><span>1947Поема «Прометей».Отримав Сталінську премію.</span><span>1950З'явилась збірка «За синім морем», написана після відвідин поетом Канади та США разом з групою діячів культури.</span><span>1951Сталінська премія за збірку «За синім морем».</span><span>1956«Що записано мною»</span><span>1959«Серце моєї матері»</span><span>1960«Полудень віку».Голова правління Українського громадського відділення Агентства преси «Новини».Мешкав у Києві в будинку письменників Роліті по вулиці Б. Хмельницького</span><span>1961«Листи на світанні»</span><span>1962«Прозорість»</span><span>1964«Дорога під яворами». Шевченківська премія за збірку «Далекі орбіти».</span><span>1966«Рута»</span><span>1968«Синій літопис»</span><span>1970«Серпень душі моєї»</span><span>1969Державна премія СРСР за збірку «Дорога під яворами».</span><span>17 лютого 1970<span>Помер. Похований в Києві на Байковому кладовищі.</span></span></span>
«Климко» — твір Григіра Тютюнника про дітей війни
Повість «Климко»
переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України. Війна принесла
як українцям, так й іншим поневоленим Німеччиною народам хвороби,
знущання, голод, смерть. Багато дітей залишилося без батьків, без житла,
тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. Вони
працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку,
деяких із них вивезли до Німеччини.
Саме на цей складний час припадає
дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала
хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до
матері, тому повість «Климко» можна вважати певною мірою
автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих
підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною
небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення
хроніки життя письменника. Герой повісті «Климко» йде не на Полтавщину, а
по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку
та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того
пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.
Климко залишається
сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя
змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний,
хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на
себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до
чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку
Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму
обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було
наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було
потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку,
але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої
вчительки з немовлям.
Думаю, що небагато хто з нас, сучасних
підлітків, здатний на такий вчинок. Взаємну підтримку людей під час
війни ми бачимо й у епізоді, коли Климко разом із безногим шевцем рятує
дівчинку від фашистської каторги, коли тітка Марина хоче залишити у
себе, усиновити чужого хлопця — Климка, якого вона виходила, коли той
тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. Спільна біда стала
ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси,
стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всіх... Автор
оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися
добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. Можливо, саме ця
взаємодопомога дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій
страшній війні.
На мій погляд, подібні художні твори, а також спогади
учасників війни, дають нам набагато більше, ніж вивчення історії за
підручником. Адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її
відчуттями, думками, переживаннями. Тому, читаючи такі твори, ти сам
ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе.
Мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. Климко
загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а «з пробитого мішка
тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». А здавалося, що саме він
повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль.
<span>На
жаль, у сучасному світі ще багато війн. Але ми не хочемо, щоб війни
забирали дитячі життя! Діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. Тому
докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний
вогонь.
</span>