Iз давнiх-давен уславилась земля украïнська пiснями, якi передавалися вiд
<span>поколiння до поколiння, вiд матерi до дiтей бережно, як найцiннiшi релiквiï. </span>
<span>Пiснi розкривали духовний свiт народу, його прагнення i сподiвання, горе i </span>
<span>радощi, давали сили в трудi i боротьбi за визволення. </span>
<span>"Украïнська народна пiсня, </span>
<span>Ї писав М. Стельмах, </span>
<span>Ї увiбравши в себе i грозовий, i барвiнковий ласкавий свiт, iсторiю i побут, </span>
<span>болючi роздуми i найнiжнiшi почуття, воiстину генiально поєднала пристрасне й </span>
<span>емоцiйне слово з незбагненним чаром, з незбагненними таємницями мелосу... " </span>
<span>Доля украïнськоï пiснi сумна i велична. Незважаючи на перешкоди i </span>
<span>лихолiття, вона вистояла i продовжує чарувати красою новi поколiння. Кожна пiсня, </span>
<span>мов iскра, викресана з душевних глибин, проникає в саме серце, бо, як сказав </span>
<span>укладач збiрки "Найкращi пiснi Украïни" Михайло Шевченко: "Вона має те </span>
<span>велике, єдине, що не вмирає, що гукає, об'єднує, паморочить жагучим почуттям </span>
<span>духовностi </span>
<span>Ї має дух! " </span>
<span>Народна пiсня </span>
<span>Ї це насамперед iсторiя Украïни та невмирущiсть душi народноï, це свiт </span>
<span>життя i боротьби, надiй i сподiвань, якi не покидають людину i в найтяжчi часи. </span>
<span>Минають столiття, змiнюються суспiльнi устроï, потрясають свiт вiйни i </span>
<span>голодомори, на змiну одним поколiнням приходять iншi зi своïми смаками й </span>
<span>уподобаннями. А народна пiсня залишається, даруючи свою красу та неповторнiсть. может так подойдет</span>
1. Хто такий Богдан Хмельницький.
Чи не той то хміль, Що коло тичин в’ється? Ой, той то Хмельницький, Що з ляхами б’ється. Чи не той то хміль, Що по пиві грає?.. Ой, той то Хмельницький, Що ляхів рубає. Чи не той то хміль, Що у пиві кисне? Ой, той то Хмельницький, Що ляшеньків тисне.
2. Подвиги Хмельницького.
Гей, поїхав Хмельницький К Золотому Броду, — Гей, не один лях лежить Головою в воду. "Не пий, Хмельницький, дуже Золотої Води, — Їде ляхів сорок тисяч Хорошої вроди". "А я ляхів не боюся І гадки не маю — За собою великую Потугу я знаю, Іще й орду татарськую За собой веду, — А все тото, вражі ляхи. На вашу біду".
3. Богдан б"ється з ляхами.
Ой, втікали вражі ляхи — Погубили шуби... Гей, не один лях лежить Вищиривши зуби! Становили собі ляхи Дубовії хати, — Ой, прийдеться вже ляшенькам В Польщу утікати. Утікали вражі ляхи, Деякії повки, — Їли ляхів собаки І сірії вовки. Гей, там поле, А на полі цвіти — Не по однім ляшку Заплакали діти. Ген, там річка, Через річку глиця — Не по однім ляшку Зосталась вдовиця...
М. Е. Салтыков-Щедрин – знаменитый писатель-сатирик, создавший сказки «для детей изрядного возраста» . В них он показал российскую действительность во всей ее неприглядности. Образы его сказок легко узнаваемы. Премудрый пескарь, всю жизнь дрожавший в своей норке, дикий помещик, мечтавший о чистейшем воздухе без мужицкого духу и другие герои – частое явление и современной жизни. Читая сказки Салтыкова-Щедрина, узнавая в героях знакомых людей, мы смеемся. Но в то же время задумываемся над человеческими пороками, над несовершенством государственного устройства, где возможны такие герои, как медведь на воеводстве.
Какие же средства помогают писателю создавать комическое в своих произведениях? Прежде всего это сатира. Сатирическое изображение героев, будь то генералы или помещик, или просто вяленая вобла, заставляет читателя улыбаться, а иногда смеяться. Но смех этот горек, потому что совсем не весело сознавать, что герой, скрывающийся за премудрым пескарем, бесцельно потратил свою жизнь лишь на то, чтобы сохранить ее. И что же он имеет в конце концов? Ничего. Одна пустота: «Жил – дрожал, и умирал – дрожал. Вся жизнь мгновенно перед ним пронеслась. Какие были у него радости? Кого он утешил? Кому добрый совет подал? Кому доброе слово сказал? Кого приютил, обогрел, защитил? Кто слышал об нем? Кто об его существовании вспомнит? И на все эти вопросы ему пришлось отвечать: «Никому, никто» .
<span> Больно видеть, как умелый, ловкий мужик, который все умеет, с рабской покорностью плетет веревку, чтобы генералы могли его связать: «Набрал сейчас мужичина дикой конопли, размочил в воде, поколотил, помял – и к вечеру веревка была готова. Этою веревкою генералы привязали мужичину к дереву, чтоб не убег, а сами легли спать» </span>
Біля величезного горіхового саду стояв палац, у якому жив цар. Водилися в цьому саду кролики. Один раз на тиждень цар сідав на коня, брав рушницю і від’їздив у горіховий сад полювати кроликів.
