Емма Андієвська народилася у 19 березня 1931 році у місті Сталіно (Донецьк). Через хвороби, більшість шкільних предметів Емма Андієвська здавала екстерном. Хворобливість дитини змусила родину у 1937 році переїхати спочатку до Вишгорода, а згодом — у 1939 році — до Києва. З дитинства Андієвська мала феноменальну пам’ять і вже в 9—10 років читала найвідоміші твори світової літератури. На початку війни батька Емми було безпідставно розстріляно радянською владою, і вона з матірю у 1943 році виїхали до Берліна на Захід. Живучи у Німеччині, дівчина відмовилась вчитися у жіночій гімназії, і її, попри правила, прийняли до чоловічої. Окрім того, вкотре загострилися проблеми майбутньої мисткині із здоров’ям: три роки Емма Андієвська пролежала в гіпсовому ліжку хвора на туберкульоз хребта і після цього вісім років ходила в корсеті. Наприкінці 1949 року родина переїхала потім до Мюнхена. Маючи природне оперне контральто і рятуючись від сухот легенів, Емма Андієвська брала уроки оперного співу. У 1955–1957 рр. Андієвська працювала фрілансером на радіо «Свобода» у Мюнхені. У 1957 році закінчила Український вільний університет за спеціальностями філософія та філологія та переїхала до Нью-Йорка, де працювала у Norcross Greeting Card Company, перевіряючи дизайн вітальних листівок. У Нью-Йорку Емма Андієвська також працювала бібліотекаркою у медичній бібліотеці разом з Мирославом Лабунькою — майбутнім ректором Українського вільного університету. У 1959 році Андієвська вийшла заміж за літературного критика, есеїста та письменника Івана Кошелівця, з яким прожила все життя аж до смерті чоловіка. Після одруження подружжя повернулося до Німеччини у Мюнхен. Андієвська щорічно на місяць їздила у США, щоб у 1962 році отримати американське громадянство. Пропрацювавши фрілансером на радіо «Свобода» з 1959 по 1963 рр., Емма Андієвська лишалася штатним працівником радіо до 1995 року. За цей час вона працювала диктором, сценаристом, режисером і редактором українського відділення радіо «Свобода». У 1992 р. авторка вперше після довгого часу побувала в Україні. Після 2000 р. Андієвська декілька разів відвідала свою малу батьківщину — Донеччину. Нині письменниця живе у Мюнхені, де інтенсивно працює над своїми творами Власні поезії авторка почала друкувати у діаспорній українській пресі починаючи з 1949 року. Перша поетична збірка«Поезії» (1951 рік) викликала захоплення літературної критики. Відтоді авторка публікувала всі свої твори під іменемЕмма Андієвська. Поетична збірка «Вілли над морем» у 2001 році номінувалася на Національну премію України ім. Т. Г. Шевченка. Емма Андієвська є також авторкою короткої прози — збірки оповідань «Подорож» (1955), «Тигри» (1962), «Проблема голови» (2000), збірки «Казки Емми Андієвської»(2000) та твору «Джалапіта» (1962).
Джерело: http://dovidka.biz.ua/emma-andiyevska-biografiya/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Коли до колективу приходить нова людина – це завжди велика подія для оточуючих. А в першу чергу це подія для самого «новачка». Йому приходиться проходити через декілька етапів адаптації: спочатку до людини приглядаються і тримаються на відстані, потім знаходиться два-три колеги, які беруть на себе роз’яснення норм і правил поведінки, а далі формується загальна колективна думка про нового учня чи працівника. В залежності від того, яка думка буде складена, «новачок» стає у колективі ізгоєм або «своєю людиною»
Багато чого залежить від комунікабельності і особистих якостей людини, яка приходить в колектив, а також від допомоги колег у адаптації. Звичайно, колектив, який за кілька років спільної праці стає згуртованою спільнотою, не відразу приймає в своє коло сторонню людину.
Спочатку «новачку» буде не дуже комфортно, адже він потрапляє у зовсім не вивчене і незвідане середовище, не уявляє, що очікувати від тієї чи іншої людини. Тут може бути кілька варіантів розвитку відношень: або людина соромиться, замикається у собі і отримує статус «білої ворони», або наполегливо намагається стати «своєю в дошку», або притримується нейтралітету, що, найчастіше, більш складно.
Та як би там не було, але важко уявити життя людини без близьких людей, друзів, колег і однодумців. Знаходячи своє місце в соціумі , кожен індивід стає учасником спілкування з колективом. У дитячому садку, в школі, в інституті, в армії, на роботі, у творчій студії, на відпочинку – всюди присутні різні люди і можливі всілякі контакти і переваги. Дружба між людьми може виникнути в поході, у дворі будинку, в мережі Інтернет, трапиться при найнеймовірніших обставинах життя. Дружні стосунки відкривають близьким людям простір для спільних занять, допомагають подолати труднощі у навчанні, перетворюють і наповнюють людину радістю буття. Самотність і замкнутість людини зовсім не прикрашають ні хлопця, ні дівчину.
Тільки в дружбі та спілкуванні в колективі розкриваються найкращі якості людей. Іноді між людьми виникають конфлікти і сварки, тоді наступають важкі часи. Але тільки лише справжня дружба допомагає подолати всілякі роз’єднання. Люди, з’єднані позитивними, дружніми відносинами, завжди допоможуть один одному, виручать один одного, захистять і відстоять свого друга.
У нинішній час поняття «дружба» і «колектив» зазнають різні трансформації та видозміни. У мережі Інтернет на соціальних сайтах ви можете мати велику кількість випадкових друзів, бути активним учасником різноманітних груп, але ці люди не можуть бути справжніми друзями. Свята, реальна дружба – це взаємодопомога, підтримка, спільне відображення противника, таємні розмови і взаєморозуміння. У житті людини завжди повинні бути друзі і хороші товариші і хороший колектив. У колі друзів чи в колективі можна нормально відпочити, послухати музику, попрацювати або отримати драйв від якісного спілкування. Хороший друг завжди проводить дівчину до будинку, простежить за безпекою своєї подруги, зустріне з букетом квітів, допоможе у важких випадках. Дружбою потрібно дорожити, як потрібно дорожити і гарними відносинами у колективі, треба намагатися берегти людські відносини і насолоджуватися приємним спілкуванням по життю.
<span>Ідейно-художній аналіз
Вірш написаний 1911 року і за деякими джерелами є першим друкованим віршем Павла Тичини. 1911 рік - це лише період становлення майбутнього поета, як особистості, рік навчання в Чернігові, перші зустрічі з творчою молоддю Чернігівщини. Проте вірш засвідчив неабиякий талант майбутнього символіста.
Вірш не належить до жодної збірки, пізніше входить до збірки „Сонячні кларнети”.
За жанром – це шедевр інтимної лірики.
Темою вірша є вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя, перших і тендітних емоцій відчуття кохання
Ідейне навантаження вірша не чітке, тут змішані хвилюючі ноти передчуття щастя і глибинне злиття з природою, отже, уславлення гармонії.
Ліричний герой сповнений почуттів, він звертається з риторичними запитаннями до уявних опонентів, які теж мають відчувати те, що і він, він закликає до рішучості, проте сам, не виявляє рішучості, лише щира, закохана душа здатна бачити символічні образи природи, а закохані, очевидно, бачать спільні образи. І тому риторичне питання початку вірша трансформується в риторичне ствердження. Ліричний герой знайшов однодумців, він не самотній у своїх почуттях!
Головних героїв тут цілий ряд. Безперечно, спочатку варто відзначити кохану, яка абсолютно не візуальна, вона навіть бездіяльна, бо просто спить... але і у своєму сні вона – це все для ліричного героя. (Чи не буде збоченням будити вночі дівчину, яка мирно спить?! але хіба дії закоханого можуть бути логічними?:)
Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються риторичними питаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить, у другій частині простір ширшає – це вже гаї, вони сплять, але „все бачать крізь тумани”. Простір враз стає глобальним – місяць, зорі... а потім швидше звуковий образ ..”солов’ї” (цікаво, хто бачив вночі солов’я?!), але як же вночі вони співають..))
Навіть у такого красномовного лірика , як наш герой не вистачило слів виразити , як же вони співають: „А солов’ї ...” Красномовні три крапки, чи не так?
Художні засоби , які наявні в цьому вірші традиційні для інтимної лірики. Але головним, я вважаю – протиставлення. Природа-людина, в даному контексті повна співзвучність. Риторичне запитання, риторичне ствердження, звичайно ж, епітети, метафори. Присутня синекдоха „дідугани” (дерева)
Римування:
Яскраво виражений чотиристопний ямб з незакінченою стопою, жіноча рима чергується з чоловічою, римування паралельне (перевірте)
Кохання не потребує слів, це надзвичайно тонке почуття, яке досить часто брудниться словами, пафосність тут недоречна, вона дратує. Якщо вже і писати про кохання, то саме так, без од и дифірамбів на адресу об’єкта почуттів, а так просто и щиро, я повірила почуттям цього юнака, він досить щирий в них, коли кохаєш, то все навколо змінюється, оживає, і насамперед змінюєшся сам!</span><span>Дивись, ось так само описуєш Шевченкову поезію, це не важко)
Адмін*</span>
