Леся Воронина. Мабуть, вам, сучасним юним читачикам, знайоме ім'я цієї непересічної письменниці. Народилася Леся Воронина (справжнє ім'я Вороніна Олена Анастасіївна) 21 березня 1955 року в Києві в письменницькій родині. Назвали дівчинку Лесею на честь великої письменниці Лесі Українки. Її дід Прохор Воронін був письменником, тато – художником-оформлювачем і реставратором, а мама – перекладачем художніх творів. Вдома у них завжди було багато книг. Отож, книжки для маленької Лесі були цілим світом. Дівчинка рано навчилася читати, а згодом і сама почала вигадувати різні цікаві історії, адже росла досить кмітливою, веселою фантазеркою. “Мені здавалося, що це є в кожної людини. З подивом дізналася, що такі здібності мають не всі, а діти ж люблять різні цікаві історії! Я й стала таким собі неформальним лідером у садку, а потім у школі. Мої однокласники страшенно любили слухати ті кумедні побрехеньки. А ще я вміла досить точно копіювати й пародіювати інших, вигадувала різні сценки. Та хоча зростала в літературному середовищі, письменники здавалися мені якимись особливими, унікальними – куди вже мені до тих небожителів?! Але все одно писати почала рано” – згадує про себе Леся Воронина. Коли письменницю запитали, як і коли вона написала свою першу книгу, вона розповіла: “Я її задумала в старшій групі дитячого садка. У нас була неймовірно сувора вихователька. Під час тихої години я ніяк не могла заснути, а вона ходила між рядами ліжечок і пильно приглядалася – чи ніхто не прикидається і не ворушить повіками. Тому я придумала таку хитрість: заплющувала очі й подумки розповідала собі якусь дуже цікаву історію. У мене в голові “крутилося кіно”: картинки змінювали одна одну, я забувала про Ольгу Іванівну, і про те, що дуже хочеться кудись побігти – а треба лежати і не ворушитися… А коли Ольга Іванівна нарешті йшла зі спальні, я пошепки розповідала подружці Маринці (її ліжко стояло поруч) свої історії, щодня нову серію про пригоди двох подружок. Дівчатка потрапляли в неймовірні ситуації, перемагали підступних ворогів, літали в космос і навіть… карали жорстоку виховательку. Потім у нас зорганізувався цілий таємний клуб – мене слухали вже кілька дітей”. Перші літературні спроби Леся показала не рідним, не друзям, а дитячій письменниці Ларисі Письменній. З нею дівчинка познайомилася ще в років у сім, коли побувала у Будинку творчості письменників у Ірпені. Лариса Михайлівна була неабиякою оповідачкою, сама любила слухати цікаві історії дівчинки. Разом вони вигадували неймовірні пригоди мешканців чарівного лісу. Отож, коли Леся написала свої перші твори, для неї дуже важливо було почути думку саме Лариси Письменної. “Це цікаво і весело, пиши ще!” – так сказала письменниця. Невдовзі в журналі “Барвінок” було надруковано перший твір Лесі Ворониної. Навчаючись у школі, юна Леся зацікавилася українським фольклором, співала в хорі “Гомін”, а також захопилася східними єдиноборствами та йогою. Весела і товариська Леся була лідером серед однолітків. Однокласники дуже любили слухати її кумедні побрехеньки.
Наприклад, можеш вивчити таку: "Про пам’ять(За Е.Успенським) Всім відомо, що У нас Пам’ять — просто вищий клас! Прочитаємо лиш вірша ¬І повторимо ураз: «Їхав Ваня на коні, Вів собачку по стерні, А в цей час якраз бабуся Мила фікус на вікні». - я завжди всім говорю, Що ніколи не зубрю, Що історію про Ваню Дуже легко повторю: «Їхав Ваня на вікні, Вів собачку по стерні, А в цей час зелений фікус Мив бабусю на коні». - Ну, який же ти дивак, Тільки хвастатись мастак! Краще ти мене послухай, А було усе отак: «Їхав фікус на коні, Вів бабусю по стерні, А знайома нам собачка Мила Ваню на вікні». <span> (Степан Гриценко)</span>
На степу і у хаті Стомлена, спечена, пилом прибита, Журиться нива, дощем не полита; Що орачеві цей рік вона дасть? Випаде ж, боже, такая напасть: За літо дощику хоч би краплина… Притьмом укриє нужда селянина, Де він добуде той хліба шматок Задля малих незмисленних діток? Журиться тяжко і сам хлібороба: <span>Виляже взимку без корму худоба…</span>
